Дівчина дивиться мені прямо в очі.

І я раптом усе розумію. Без слів — це  коханка мого чоловіка 

— Ви Ганна? — тихо питає вона.

Я не відповідаю одразу.

Тиша між нами стає густою, як перед грозою.

— Чого вам треба? — холодно питаю я.

— Мені потрібно з вами поговорити.

Я коротко усміхаюся.

— Серйозно?

 Вона не відводить погляду.

— Це важливо.

Я дивлюся на цю жінку і в голові раптом зʼявляється дивна думка: ось вона.Не абстрактна зрада. Не картинка. Жива людина.

Я відступаю вбік.

— Заходьте.

Вона заходить обережно, ніби боїться зробити зайвий рух. Стоїть посеред коридору, не знаючи, куди подіти руки.

— Кажіть, — кидаю я.

Вона дивиться на мене прямо.

— Я прийшла… не виправдовуватися.

Я піднімаю брову.

— Уже цікаво.

— Я знаю, що виглядаю для вас… — вона зупиняється, шукає слово. — Як ворог.

— Ви не виглядаєте, — тихо кажу я. — Ви ним і є.

Вона здригається, але не відступає.

— Можливо.

Тиша.

— То навіщо ви тут? — питаю я.

Вона вдихає глибше і каже:

— Віддайте мені його.

Я не одразу розумію.

— Що?

— Андрія.

— Ви зараз серйозно?

— Так, — киває.

У мене навіть виривається  короткий і нервовий сміх.

— Ви прийшли… до мене додому… і просите віддати вам мого чоловіка?

Читати продовження тут - https://booknet.ua/reader/zrada-ya-tak-na-tebe-chekala-b450513?c=4967536&p=1