Нагадую: це не слеш!

Абияк натягнувши штани, вибігаю з «Оазису» в холодну нічну прохолоду столичної вулиці, на ходу застібаючи куртку. Три заклади. Три досвідчені жінки столиці, готові виконати будь-яку забаганку. І повний, нищівний провал. Ні на жодну з них у мене навіть не здригнулося.

Іду темною бруківкою, стискаючи кулаки. Я готовий вити на місяць від безсилля. Мій організм застрайкував. Він навідріз відмовляється реагувати на жінок. Моє зрадницьке тіло прагне тільки одного — щуплого, наглого, нестерпного хлопчиська, на ім'я Кірах.

«Ти з’їхав із глузду, Нараку, — б’ється в скронях безжальна думка. — Ти зіпсований і перетворився на посміховисько…»

Вона зайняла місце брата-близнюка в Академії Рівнинного Султанату.
Жінкам заборонено навчатися в цьому престижному закладі. Вони взагалі в Султанаті не мають жодних прав…
А в Академії Рівнинного Султанату — немає місця слабкості. І вже тим паче тут немає місця жінкам.
Але в Кірахани не було вибору.
Щоб урятуватися від помосту ринку невільниць, вона вирішує замінити брата-близнюка. Відрізає своє довге волосся, затягує груди щільною тканиною і вдягає чоловічий одяг.
Як довго вона зможе видавати себе за брата, коли серце починає зрадницькі битися швидше при виді того, кого вона має називати просто другом?
І як почувається Нарак, розуміючи, що його організм зовсім не по-дружньому реагує на однокурсника?