Чую важкі кроки по насту. Скрип свіжого снігу під чоботами зараз звучить для мене як вирок. Хтось підходить зовсім близько до мого сховища й зупиняється.

— Тут тільки кучугури, капітане, — нарешті вимовляє він, і в його голосі я чую втому.

— Гаразд, згортаємося, — каже командир. — Скільки можна нишпорити горами в пошуках втікачки-наложниці! Переночуємо на південному піку, там є старі пости зв’язку, завтра зробимо ще коло й повернемося. Злітаємо!

Потужний порив вітру від змаху крил вдаряє у снігову стіну, і кілька білих грудок осипаються всередину. Затамовую подих, боячись, що ця невелика діра видасть мене. Заплющую очі, благаючи Богів допомогти мені й цього разу, боячись, що діра, яка утворилася, стане моїм викриттям. Але дракони відлітають, не оглядаючись. Ще деякий час чути помахи їхніх крил, а потім гори знову поринають у мовчання.

І тільки тоді я дозволяю собі полегшено видихнути.

Схоже, усі вже втомилися мене шукати, і скоро вони облишать марні спроби мене знайти. Треба тільки перечекати в печері ще кілька днів. Але залишатися надовго тут не можна. Сніг урятував мене сьогодні, та коли настане справжня зима, він стане моєю пасткою. 

Потрібно прийняти рішення…