Всім вітаннячка☺️❤️⭐

Рецензія на короткий твір-воєнну хроніку СМЕРТЕЛЬНИЙ ДОСВІД Івана Павелко .

Це не просто книга, це розповідь про пережите пекло на власній шкурі.

Тут без зайвих прикрас і без романтизації війни як такої. Тут реальні події, реальні емоції та реальний страх від реальних речей, які відбувалися на початку повномасштабного вторгнення. Коли чоловіки різного віку — від молодих хлопчаків й до відвертих дідусів пішли пліч-о-пліч боронити країну, захищати своїх рідних і близьких своїми тілами, ледь не з голими руками та оголеною груддю проти навали орди на ворожій військовій техніці. Коли ще не було зарубіжної допомоги, а лиш те що було, голий ентузіазм і військовий дух, який надавав сили й віри нашим українським кіборгам, саме так ворог іноді називав наших воїнів, які нічого й нікого не боялися, бо розуміли, якщо не вони, то нас…

Що я можу сказати про подачу? Я як читач та письменниця дивлюся на текст і розумію, я б написала з більш детальним описом подій, інтриги, емоцію, внутрішній стан персонажів… Але… Тут не персонажі, тут реальні люди, яких я може й чула голоси своїм же телефоном, яких вже нема… І навіть той самий Сашко, який постійно намагався піднімати бойовий дух кожного побратима, про якого я так багато чула, як і про кожного з них, і як мені стискалося серце від плачу по телефону, що його… не стало, і це не просто статистика у військовому звіті, це втрачене чиєсь життя, втрачений чийсь син, чоловік, батько… як і кожен з описаних солдат, і не описаних, почутих і не почутих, знайомих і незнайомих…

Я Не читала, але я вичитувала, текст сирий та ненасичений, бо наситити емоціями без зайвих тригерів та душероздираючого болю зі свого життя не можливо, а це означало б, що довелося б це пережити знову… І хоч текст не ідеальний… але він живий, справжній і до болю… нажаль правдивий.