Заручниця скла: Магія темного кохання

​Купили мене тільки через кілька місяців. Я вже вкрай втомилася від того, що цей торговець без кінця совав мене туди-сюди з ящика. Від постійного захитування почало нудити. Але я все одно раділа: життя за склом мало хоч якось змінитись, може, новий власник виявиться цікавішим? А десь глибоко у своїй «чорній» душі я потай мріяла помінятися з кимось місцями. Чесне слово, я вже так виснажилася, що з радістю поступилася б цим «елітним житлом» будь-кому.

​Новою власницею стала старенька, яка повісила мене у вітальні й чотири роки поспіль катувала ритмічним стукотом спиць та піснями. Нащо їй стільки шкарпеток? У неї ж навіть онуків не було! Не бабуся, а якась панчішно-шкарпеткова фабрика. Проте саме завдяки тому, що я від нудьги рахувала кожну петлю, я… навчилася спати! Я змогла занурювати себе у стан, схожий на анабіоз. Я ніби зовсім зникала з цього світу: ні снів, ні відчуттів. Хоч якийсь спосіб пропустити ці нескінченні тортури.

​За цим сном я й не помітила, як опинилася в іншому домі. Скільки ж я спала? І що сталося з бабусею?

Добре, що я не на її місці, бо я б точно збожеволіла)))