Вранішнє сонце, зазираючи крізь уламки стін, світило майже в очі, і Міра злегка мружилась. Проте лиш злегка – свого часу, за роки мандрів поверхнею, її очі адаптувались до сонячного світла, і тепер їй було легше звикнути.

Вона сиділа на землі, притулившись до стіни й вільно простягнувши ноги. Руки були розслаблено розкинуті по сторонах, ранковий вітерець лагідно грався непокірними сірими пасмами на обличчі. Треба б привести зачіску до ладу й переплести вузол… Але зараз думати про це не хотілось.

Їй хотілось зберегти це неймовірне відчуття легкості та солодкої знемоги. А як не зберегти – то хоча б запам’ятати. Бо ТАК добре їй ще не було ніколи.

(зображення клікабельні)

✍ Міра щаслива й розслаблена - відчуйте цей стан і ви ;)

А кому цікаво, коли, як і з чого все починалось - перша частина осьде: