Не тільки ми пишемо книги, але й наші герої іноді теж. :) Ось і Віта нарешті вирішила перейти з оповідань на повноцінний роман.

А підштовхнула Віту до цього її сестра-підліток. :) Тому і книга в неї планується підлітковою.

— Фентезі. Для підлітків. Карина весь час повторює, що я повинна спробувати. Каже, що в мене вистачає фантазії, щоб вигадати цілий світ. І що вона зі своїми подругами точно прочитає мою книгу.

Я усміхнулася, згадавши розмову з сестрою. Вона вже не вперше підштовхувала мене до цієї ідеї. Кожного разу, коли я казала, що це дурниця, вона лише закочувала очі і відповідала, що я просто боюся. І я вирішила спробувати — щоб довести всім, і в першу чергу собі, що я можу.

Звісно, Адам її підтримав, бо знає — в неї все вийде.

Адам слухав мовчки, не перебиваючи. Іноді він ледь помітно усміхався, іноді нахиляв голову, ніби уявляючи собі те, що я описувала. Коли я нарешті замовкла, трохи збентежена власною довгою промовою, він кілька секунд мовчав.

— Мені подобається твоя ідея.

Я відчула, як у грудях щось приємно стислося. Його слова прозвучали просто, але чомусь були для мене дуже важливими.

— Правда?

Адам кивнув.

— Правда. Ти постійно працюєш з текстами. Ти знаєш, як будуються історії. І якщо в тебе є ідея — чому б не спробувати?

Я трохи нервово усміхнулася.

— Бо це страшно. Боюся, що не впораюся.

Адам тихо засміявся.

— Якщо боїшся — візьми псевдонім. Так тобі не буде соромно перед людьми. Але я певен — у тебе все вийде, Віто.

Я задумалася над його словами, але вже через кілька секунд похитала головою.

— Ні. Якщо я колись її напишу, то хочу видати під своїм ім’ям.

Ліза вже й обкладинку для Віти підготувала. 

Я уявила цю картинку. Вечірнє місто. Двері, які не мають стін. І дівчинка з ключем.

У голові одразу виникла сцена з моєї історії — та сама мить, коли героїня розуміє, що може відчиняти проходи між світами. Це було трохи схоже на мою ідею, але інакше — з правильно розставленими акцентами.

— Це хороший варіант, — погодилась я.

Ліза відклала олівець і задоволено відкинулася на спинку стільця.

— Бо в цьому є загадка. Людина дивиться на обкладинку і думає: що це за двері посеред міста? І хоче дізнатися.

Тільки от Віта трошки сумнівається в своїх талантах, хоча насправді пише дуже добре.

Можливо, це не просто мрія. Можливо, я справді зможу написати цю книгу. Бо коли в тебе вірять — можливо все. 

А ви як думаєте: чи важлива підтримка близьких для здійснення мрії, чи достатньо самому вірити в себе?

Читати: "Крихка довіра" 

Відеовізуалізації до книг: ТікТок та Інстаграм