Я повернулася до своєї кімнати на ватяних ногах. У грудях так тиснуло, ніби я ось-ось помру. Нестерпно. Цей тиск сковував усі мої нутрощі. Стягував їх у тугий, товстий вузол. І я не знала, як його розв’язати. Чим розрубати. Такої сокири просто не існувало.

Коли за мною зачинилися двері, я почала глибоко хапати ротом повітря. Не допомогло. Тіло стиснулося так сильно, що за мить вибухнуло. Я впала на коліна й заридала. Марія, яка сиділа біля дитячого ліжечка, швидко підвелася й підійшла до мене. Вона опустилася поруч і, нічого не кажучи, обійняла мене за плечі. Я затуляла рот рукою, щоб не розбудити своїми схлипуваннями сина, а сльози все лилися й лилися.

Ну чого ти ридаєш? — питала я сама себе. — Ти вільна! Твій син вільний! Завтра ви почнете нове, а головне — безпечне життя! Адже весь твій план був заради цього. І план спрацював!

Я мала б радіти цьому, але не могла. Я отримала свободу, але заплатила за неї тим, що вирвала з грудей власне серце… І тепер усередині мене жила порожнеча. Хоча ні. Хіба порожнеча може боліти? А в мене боліло…