Ласкаво прошу до «Клаптикового королівства»

✨♥️✨

Цей блог повинен був з’явитися ще вчора, але відсутність світла та інтернету цьому трохи завадила. Тож, поки вони є, розповім, про що ця історія та де вона розгортається.

✨♥️✨ Місто, яке живе в серці

Для багатьох сьогодні Слов'янськ — це зведення новин, запеклі бої, зруйновані будинки та біль. Але в моїй пам'яті це місто зовсім інше.

Я пам'ятаю його теплим, привітним і до болю рідним. Ця книга — про той Слов'янськ, який я зберігаю всередині. Це мій маніфест віри в те, що все обов’язково повернеться.

Бо ми, українці, вміємо мріяти правильно. Наші мрії не про руйнування сусідських хат чи підстанцій, щоб залишити людей без світла. Наші мрії — про майбутнє, де наші діти зростатимуть у мирі, достатку та щасті.

Ми вміємо втілювати мрії в реальність. І ця історія — мій перший крок до відновлення того світлого світу, хоча б на сторінках книги.

✨Символічно, що цей старт збігся з Всесвітнім днем письменника. ✨

Для мене це не просто календарна дата. Це день про віру в те, що слово здатне відбудовувати цілі світи, навіть коли реальність навколо намагається їх зруйнувати.

Тому саме сьогодні я хочу привітати всіх, хто дарує життя новим історіям, і побажати:

Нехай муза ніколи не покидає, а кожен новий рядок наближає до омріяного «Бестселера». Бажаю безмежного натхнення, легкого пера та читачів, які будуть проживати кожну історію разом із героями. Нехай сюжети складаються самі собою, а творчий шлях буде яскравим та успішним!

✨Щоб ви зрозуміли атмосферу, ділюся невеликим фрагментом. Попереджаю: приготуйтеся до сюрреалізму!✨♥️✨

Світлана, збентежена тріумфом, низько вклонилася й попрямувала до лаштунків. Вона зробила три впевнені кроки, але раптом завмерла. Її обличчя витягнулося, а очі округлилися від подиву. Вона втупилася в темряву бокового проходу, ніби побачила щось, що не піддавалося жодній логіці. Світлана обережно відступила назад, швидко перехрестилася — машинально, майже відчайдушно — і, різко розвернувшись, майже бігцем зникла за протилежними лаштунками.

***

Залою прокотився здивований шепіт. Злата подалася вперед, вдивляючись у ту частину сцени, яка так налякала подругу.

— Що там таке?.. — прошепотіла Оля, мертвою хваткою вчепившись у руку Злати.

І тут тишу прорізав звук, від якого зуби зани́ли навіть у останніх рядах. Це був скрип, що долинав ніби з самих глибин пекла: сухий, надривний, металевий. Раз, другий, третій… А потім із бокового проходу у світло софітів урочисто виплив синій дитячий візок. Це був справжній антикваріат — із тих громіздких моделей радянських часів, у яких колись возили немовлят.

Але зараз у ньому розвалився пасажир, від вигляду якого у Злати перехопило подих. Це був Володя Толкачов. Один із найвищих хлопців у класі тепер зображав «крихітку». Волохата нога однокласника безцеремонно звисала через край і майже торкалася колеса. Особливого сюрреалізму картині надавала натягнута на величезну стопу крихітна в’язана шкарпетка з милими дитячими візерунками.

На голові Володі красувався мереживний чепчик, зав’язки якого буквально врізалися в його потрійне підборіддя, а в роті стирчала соска. Горе-малюк смоктав її так інтенсивно, що його щоки ходили ходором. Бідний візок явно не був розрахований на атлета вагою під дев’яносто кілограмів: широкі плечі Толкачова загрозливо вигнули дашок, тулуб ледве втиснувся в люльку, а голова стирчала назовні, як у перерослого зозуленяти в чужому гнізді.

А от що буде далі шукайте в історії. Це лише початок ....

Найцікавіше попереду! 

✨Коли чекати?

Вт, Чт, Сб та Нд.

Початок історії вже з’явився!

Але головний сюрприз для тих, хто хоче дізнатися, що ж сталося під час виступу, я готую на 8 березня.

Не пропустіть!

Ця подорож у «Клаптикове королівство» обіцяє бути незабутньою. ✨♥️✨