Я стояла осторонь, дивлячись на це все. На Ярона, що тремтів, очікуючи смерті. На Доріана, що виносив вирок холодно, без коливань. На зграю, що не схвалювала, але й не протестувала.

І тоді я зробила те, що навіть не встигла обдумати.

Я ступила вперед.

— Альфо, — голос мій пролунав чітко в цій напруженій тиші.

Доріан обернувся до мене. Здивування промайнуло в очах.

— Чи є у мене право помилувати засудженого? — запитала я, дивлячись йому в обличчя.

Тиша стала ще важчою. Всі тепер дивились на мене.

Доріан помовчав. Потім кивнув повільно.

— Є таке право, — сказав він. — Альфайка може помилувати того, хто напав на неї. Якщо вважає це доцільним.

— Тоді я прошу помилувати Ярона, — сказала я голосно, щоб чули всі. — І до того ж прошу призначити його моїм особистим охоронцем.

Зала вибухнула звуками. Вигуки, крики, шепіт, що перейшов у гамір.

Ярон підвів голову, дивлячись на мене широко розплющеними очима, наче не вірив тому, що почув.

Доріан стояв нерухомо, але його серце калатало, ніби він довго біг. Десь у глибині чорних очей промайнуло щось схоже на... повагу?

— Ти впевнена? — запитав він.

— Так, — відповіла я твердо. — Він молодий. Він зробив помилку. Але я не хочу, щоб хтось помирав через мене. Нехай він живе. Нехай служить.

Доріан повернувся до зграї.

— Альфайка помилувала засудженого, — проголосив він, і зграя задоволено відгукнулася. — Ярон, син Бориса, призначається особистим охоронцем Альфайки. Він присягне їй на вірність і захищатиме її до кінця своїх днів. Хтось проти?
 

Завжди ваша Єва Сова