Коли принцеса Нікатея ступила на землю Переяслава, вітер затих, наче сам час зупинився. Місто дихало спогадами — кам’яні вулиці пам’ятали голоси князів, дзвони церков — молитви, що не дійшли до небес. У повітрі висіла тривога, наче перед бурею, що несла не дощ, а попіл.

На головній площі її зустрів старець у білому вбранні, з очима, що світилися наче зорі, що згасали. Він мовив:

- Ти прийшла з-за меж світу, принцеса Атлантиди. Але тут, у Переяславі, межі стираються. Тут сни стають мечами, а пам’ять — щитом.

Нікатея мовчки простягнула свій метеоритний меч — той, що був викуваний із небесного каменю. Старець доторкнувся до нього, і в ту мить земля здригнулася. З-під храму архангела Михаїла здійнявся стовп світла, і з нього вийшли тіні Білих Дам — амазонок, що спали у піснях, чекаючи пробудження.

- Батий наближається, — сказав старець. — Але ти принесла не лише меч. Ти принесла пам’ять про Атлантиду. А пам’ять — це сила, яку не здолати.

Нікатея підняла очі до неба. Там, серед хмар, з’явилася рудоволоса принцеса — її сестра, загублена у світах. Вона несла з собою бурю.

Небо розкололося, мов дзеркало, що не витримало погляду істини. Із хмар, що крутилися, як водоверті часу, спустилася Зара — рудоволоса принцеса, чий голос колись зупиняв припливи. Її очі — як вулканічне скло, що пам’ятало вогонь. Вона тримала в руках арфу, зроблену з кісток морських драконів, і кожен її акорд викликав спогади, що могли вбивати.

- Сестро, — мовила вона, ступаючи на землю, — ми не просто принцеси. Ми — останні доньки Атлантиди. І сьогодні ми повертаємо її голос у цей світ.

Старець упав на коліна. Тіні Білих Дам зрушили, мов хвиля, що готується до удару. Вони вдягнули обладунки, сплетені з пісень, і кожна з них несла ім’я забутої героїні.

Зара заграла. І музика її була не для вух — вона була для крові. Вона пробуджувала в кожній войовниці пам’ять про втрати, про клятви, про те, що не можна віддати без бою.

І в ту мить, коли хан Батий наблизився до міста, небо стало червоним. Не від вогню — від пам’яті. Бо Атлантида не загинула. Вона просто чекала, коли її доньки знову заговорять.

Коли Батий ступив на землю Переяслава, вона не здригнулася — вона заспівала. Бо кожна тріщина в камені, кожен подих вітру, кожна сльоза, що колись впала на ці землі, стали частиною хору, що кликав до бою.

Орда розтягнулася, мов тінь, що прагнула поглинути світло. Але Легіон Білих Дам вже стояв — мовчазний, як ніч перед зорепадом. Їхні обладунки співали, їхні мечі пам’ятали, їхні серця билися в ритмі арфи Зари – принцеси амазонок.

Нікатея підняла меч — і він засвітився, як зірка, що впала на землю. Вона мовила:

- Ми не захищаємо місто. Ми захищаємо пам’ять. І пам’ять — це те, чого не здолати.

Перший удар був не мечем — він був піснею. Зара заграла акорд, що змусив коней Батия зупинитися, а воїнів — згадати матерів, яких вони залишили. Другий удар — хмара стріл, випущених з луків, зроблених з місячного світла. Третій — крик, що не був криком, а голосом Атлантиди, що поверталася.

Битва тривала не годину, не день — вона тривала у часі, що не має меж. Бо це була битва не за землю, а за душу світу.