Привіт усім. Сьогодні я підготував для вас новий автофакт. У цьому блозі я коротенько розповім про свої музичні смаки.

А писати тут особливо нічого - у плані музики я - металіст (аплодисменти інших учасників групової сесії). Хоча це з приміткою "глибоко всередині", бо ззовні я звичане сіре ніщо, без "косухи", цепів та панківського синього хаєра на всю довбешку. 

Бо музика для мене - цемент мого внутрішнього світу. Приберіть музику (не треба), а я розсиплюсь, як рідкий термінатор на заводі. 

Мої тяга до року зародилась, як це часто буває, в дитинстві. Ключову роль в цьому зіграли кілька людей: батько, який любив на всю врубити платівку Pink Floyd, Богдан з Кривого Рогу, що, коли нам було років по 13, привіз касету (!) першого альбому гурту "Rammstein", і брат Діма. Саме він показав інші грані рок- і метал-жанру: містичного, андерграундного, концептуального.

Якщо хтось бодай трішечки ознайомлений з чудовим світом метал-музики, то знає, наскільки там багато всіляких жанрів. А піджанрів - ще більше. І ми, металісти, дуже цінуємо свій стиль за це розмаїття і полюбляємо на різних форумах влаштовувати праведні голівари на тему, куди віднести ту чи іншу групу - melodic death чи metalcore чи щось у цьому дусі?

Я намагаюсь не зациклюватись на жанрах, але мушу визнати, улюблені музичні "галузі" я все ж маю. По-перше, це neue deutsche härte. Це жанр, який плутають з industrial'ом, але насправді це локальне суто німецькомовне відгалудження, яке поєднує уже згаданий індустріальний метал, альтернативу, готику і може ще щось. Мої улюблені гурти NDH: Rammstein, Oomph, [die!], Megaherz.

Коротенько щодо інших жанрів: doom, metalcore, nu metal і все інше потрошечки. Гурти, які не зникають з плейлиста, - Paradise Lost, Type O Negative, My Dying Bride, Testament і Despised Icon.

Майже у фіналі свого музично-вподобацького блогу я б хотів зазначити про своє занепокоєння. Мене інколи турбує, що майже все своє життя слухаю одні і ті самі гурти. Ба навіть одні і ті самі альбоми. З одного боку, це плюс - почуті у якомусь 2005-му році композиції нині - немов машина часу. Слухаючи таке, ти переносишся в минуле. Часто з тим чи іншим треком пов'язані якісь приємні згадки: перший музцентр, поїздка в місто, ніч напередодні сесії. З іншого боку, така занадто часта мандрівка в минуле може призвести до того, що ти в цьому минулому застрягнеш. І знаєте, що я скажу на це? Я справді застряг. Так, тому і слухаю майже постійно одне і те саме. Звісно, інколи вдається витягнути себе у реальний світ пісень, яким менше п'яти років, але вони не викликають тих емоцій, які викликають гурти, альбоми і пісні почуті у ту далеку еру, коли все було добре, коли лише китайський плеєр і десятка в кишені, коли повітря пахло, коли батьки молоді, коли ти просто життя і життя було безмежним, як і кількість гуртів в метал-музиці...