Вона зірвала весілля — він візьме її другою ❤️

Усередині мене весь ранок карнавал. Мені і тепло, і соромно. Губи раз по раз намагаються усміхнутися, за ребрами то вібрує, то муркотить.
Я не дочекаюся, коли Бахтіяр поїде у своїх справах, щоб мати змогу видихнути. Подумати. Пережити.
І підганяти його при цьому зовсім не хочу. Просити залишитися — не наважуся. Та й навіщо? Ми й так дуже часто… Робимо те, що повинні.
Ловлячи гав, пропускаю його наближення. Встигаю раз моргнути — а він уже за спиною. Подихом тривожить волосся на потилиці. Я смикаю головою і сама ж лякаюся.
Аллах, ні. Давай не будемо розмовляти.
— Проведеш?
— Так, звісно, — розвертаюся, але Бахтіяр не відступає, а я впираюся поглядом у широкі груди. Моє збентеження здається соромітно очевидним. Наливаюся кров’ю, мов буряк. І він це бачить.
Був би великодушним — відпустив би. Але Бахтіяр — це Бахтіяр.
Він тихо покашлює, а я не можу вгамувати картинки в голові. Соромні. Гарячі. Жахливі. Красиві. Від напливу спогадів збивається подих.
— Нармін, — він кличе, я рефлекторно задираю підборіддя. Зовсім не дивуюся, що в його очах — смішинки. Моя розгубленість і, мабуть, дикуватість його веселять. Так само, як колись давно. — Я хочу поговорити з тобою про ніч.
Мені стає нестерпно гаряче і так само соромно. Горло пересихає. Я рідко благаю, але сьогодні готова. Пошепки прошу:
— Ми можемо про це не говорити? І не згадувати? Ніколи.
Першою відповіддю мені слугує легка усмішка, яку Бахтіяр швидко ховає. Намагається зберігати серйозність, жаліючи мою гордість, але всередині ж сміється — я певна.
— Не можемо. Тобі було приємно? — він питає, а я згораю живцем. — Що тобі сподобалося з того, що ми робили?
Рум’янець приливає до щік, а я, завмерши, дивлюся на його підборіддя, мов баран на нові ворота. Секунди минають — Бахтіяр чекає. Не відступить. Просто так не піде. Нічого зі мною не робить, а волю все одно ламає. Тепер мій опір виглядає інакше. Уже не такий бурхливий, як у дев’ятнадцять, але лишається незмінно безглуздим.
— Ти хочеш, щоб я горіла в пеклі… — шепочу, хитаючи головою.
Бахтіяр усміхається вже відкрито. Підчепивши підборіддя, змушує знову дивитися на себе.
— Ні. Я хочу трохи іншого, — і лише Шайтану відомо, що означають ці відблиски в карих очах. Бахтіяр повертає собі серйозність: — Що сподобалося, Нармін? Я не відчеплюся, ти сама розумієш.
Шайтану і чомусь усередині мене. Може, кішці, з якою я тільки починаю знайомитися. Вона після цієї ночі без упину муркоче. І змушує мене опустити погляд на губи.