А це я. Богдан Мазур.Ага той що прямо по центрі . Ні не той здоровенний робот.

Той у кого "либа" до вух. Отже я йду і посміхаюся на всі тридцять два.

Бо тоді я ще вірив у Космічний флот. У місію. У світло. У те, що ми несемо цивілізацію туди, де її ніколи не було.

Ми крокували забутою богом планетою, крізь натовп місцевих представників. Поряд зі мною в уніформі флоту, впевнені, сильні, популярні, мої колеги . Нас тут чекали. Ми були гостями. Майже легендами.

Ми прийшли «покращувати життя тубільців».

Гарні слова. Правильні. Пафосні.

Але бляха , воно їм було не потрібно!

Минуло десять років.

І все, чого ми їм дали — це кілька дорогих готелів, барів і туристичних маршрутів для гарно вгодованих мандрівників із центральних секторів.

А тубільці? Вони як жили, так і живуть. Начебто нас ніколи й не було.

Світло… благополуччя… цивілізація…

Смішно.

Та попри все, я згадую той час із посмішкою. Бо саме тоді я ще не знав, що таке бути на сьомому дні. Але усього через кілька днів після цього параду доля жорстко вишвирнула мене з Космічного флоту.

Через романчик. Так ..Так, через неї. Білявку, що крокує поруч.

Хто ж, бляха, міг знати, що вона — донька адмірала?

І ні, я її не кидав. Просто життя іноді вирішує за тебе.

Я не вмію кохати. Принаймні — правильно.

Але це вже зовсім інша історія.

Тепер я — таксист міжзоряних доріг.Перебиваюсь від замовлення до замовлення, від сектора до сектора, від пригоди до катастрофи.

Іронія?

Ні.

Просто новий маршрут.

Продовження тут ttps://booknet.ua/.../avantyuristi-u-poshukah-chastinki...