Добрий вечір! Двадцять другий розділ “Особистого життя Джона R.” додався. Досить важкий для мене по емоціях вийшов, оскільки тут спливають багато складних спогадів однієї з героїнь і незручної правди. 

– Брідж! – з очей Неталі бризнули сльози. – Чому? Як можна через таке… вдарити? Через будь що не можна, – одразу поправила себе, – але через таке?!

– В нього того дня пацієнт помер на столі. Він сказав це, коли тримав мене і лід. Молодий хлопець. Машина збила. 

Бріджит наче побачила себе збоку тоді – сім років тому. Жалюгідну – з червоною плямою на щоці, безглуздо завалилася між диваном і столиком, вдарилася спиною та ліктем, плаче від шоку, болю та образи. А коли він нахиляється до неї – безпорадно й нешкідливо маше руками…Боже, ну як можна було одразу так... зламатися?! Старий біль та сором шпигонули знову. 

Ще наче й зараз чула його винуваті слова скоромовкою – “Брідж, люба, пробач, це не я… я не хотів… люба, вставай, ось, аби синця не було… Пробач…” А вона, замість тікати, дає себе припідняти, всадовити на диван, тримає лід, як він приклав… Замість гніву, дивиться в його гарне, засмучене, брехливе обличчя, в неї тече з очей, з носа, вона белькоче дурниці – “Чому? За що? Як ти міг!” Наче могла бути відповідь! 

А він… силоміць притискає до себе, гладить по волоссю, бурмоче про підлітка, що помер під час операції…Тоді як він все зробив, той мав вижити… І його лагідно-розпачливий голос потроху проникає всередину, вона відчуває, як гнів та образа тануть, як перетворюються… І ось вже не відбивається, ось вже їй здаються болісно-жорстокими власні слова… Обличчя ще палає від болю, а вона вже… його жаліє! І навіть не може розрізнити, де в його голосі жаль за втраченим життям, а де – гнів через власну недосконалість…

Мирної всім ночі!