А ось і друге побачення. Воно вийшло взагалі не дуже, але Яна хоч наїлася і прихопила трофеї.

— Не забудь свою обручку, Петровичу! — я кивнула на підлогу, нервово посміюючись. Чомусь зараз назвати його Петровичем не здавалося дивним. 

Вася знову почав лаятися, але я не стала його слухати. Не зволікаючи, я схопила сумочку, впихнула в неї ковбасу і коньяк, і, накинувши куртку, вилетіла з гаража, як корок з ігристого вина. 

Вечір обдав мене морозним подихом і лапатим сніжком, що повільно падав з неба. Я застібнула куртку, натягнула в’язаний беретик і дременула щодуху від цих клятих гаражів і велелюбного Петровича. До біса такі шашлики!

Читати: "5 побачень наосліп" 

Відеовізуалізації тут: ТікТок