На привеликий жаль, затримки з викладкою розділів вже на межі щоб стати систематичними. Але, через "невеликі" складнощі зі світлом маємо, що маємо. Та є хороша новина. Вже завтра - ще один новий розділ :)

Він водив очима.

Ще.

І ще.

І раптом — він помітив її.

Дівчину з неймовірно довгим чорним волоссям, у пурпуровій сукні, що високо піднімалася до горла.

У масці з гравіюванням коней.

Вона увійшла в зал так, ніби все тут належало їй.

Упевнено.

Зверхньо.

Хижо.

Зупинилася і ледь помітно вклонилася.

Пролунало клацання пальців.

— Он вона, — почувся голос Догмара старшого.

Нерул здивовано глянув на батька, потім озирнувся назад і помітив, як Сатас підійшов ближче. Він та ще з десяток озброєних охоронців стали щільніше, ніби готуючись до чогось. Наче стіна, готова рушити вперед і зупинити те, що наближалося.

Але що саме?