Ти заходиш не тому, що хочеш кави. Ти заходиш, бо тут пахне арабікою і ранковою втомою, і це краще, ніж тиша твоєї кімнати, де стіни ще пам’ятають нічну балістику, ніби пам’ятають кожен спалах і кожен звук, що розриває ніч.

Вона не посміхається — просто дивиться на тебе, ніби вже знає, що ти скажеш «без цукру», хоч увесь твій день має непозбувний присмак тривоги і порожнечі.

Її пальці — довгі, з коротко стриженими нігтями — стискають паперову склянку, зморщуючи її, ніби це не просто посуд, а щось, що може зникнути в будь-яку мить, як і все тут. Ти чуєш, як кава крапає в турку, і цей звук — не ритм, а щось особисте, ніби хтось шепоче невимовне.

Вона нахиляється, щоб протерти стійку, і ти бачиш, як сорочка обтягує її плечі — невимушено, без натяку на кокетство, але з тією впевненістю, яку дає тільки життя тут, де кожен день — як черговий пост, а кожен дотик — як коротка передишка.

— Гаряче, — каже вона, і ти не впевнений, чи це про каву.

Ти береш склянку. Папір теплий, шорсткий, ніби торкнувся шкіри, яка пам’ятає все — від спеки до холодного металу. Ти робиш ковток. Гірко. Без цукру. Без зайвих слів.

Вона знає, що справа не в каві. Вона знає, що ти почав пити каву тут не заради смаку, а заради цих моментів — просто побути поруч, відчути, як простору між вами стає менше, ніж відстань від твоєї долоні до паперової склянки. І коли ти вийдеш, вона не обернеться. Але ти відчуєш: вона залишає тобі цей аромат — гіркий, чесний, як все, чого ти насправді хочеш, але чого ніколи не попросиш вголос.

Гірко і чесно,
Ваша Соломія