Вітаю, мої любі читачі!

Сьогодні я хочу підняти тему, яка багатьох змушує ніяковіти, а інших — жадібно гортати сторінки до пізньої ночі. Мова про жорстокість у книгах.

Коли я починала писати «Степ і Олімп», я знала, що це не буде лагідна казка про кохання з першого погляду. Дарк-роман — це територія, де почуття народжуються в попелі, де герої помиляються, ламають одне одного і проходять через справжнє пекло.

Часто мене запитують: «Чи не занадто це жорстоко?»

Моя відповідь: життя іноді набагато жорстокіше за будь-який вигаданий Степ. У моїй книзі темрява — це не просто декорація. Це інструмент, який показує, на що здатна людина (або богиня), коли в неї забирають усе.

• Чи можна виправдати вчинки Савмака? Ні.

• Чи можна пробачити Анаїс її холодний розрахунок? Навряд чи.

• Але чи можна відвести погляд, коли бачиш, як згорає стара особистість і народжується щось нове, могутнє і небезпечне?

Для мене жорстокість у сюжеті — це як контраст на фотографії. Чим темніші тіні, тим яскравіше горить світло справжніх емоцій. Аліна, Максим, Софія... вони проходять через тертя об жорстку реальність богів, щоб ми побачили їхню справжню суть. Без прикрас. Без цензури.

А як ви ставитеся до «скляних» моментів у книгах?

• Вам подобається, коли автор «дотискає» емоції до межі?

• Чи ви вважаєте, що в любовному романі все має бути більш витонченим?

Чекаю на ваші думки у коментарях! Давайте подискутуємо: де для вас проходить та сама межа, яку автору не варто переступати?

P.S. Наступний розділ буде... непростим. Готуйте валер'янку або щось міцніше. ?

З любов'ю (і дрібкою темряви), ваша Елана Чунту.