Поезія якою боязко ділитися.

Почну здалеку, але коротко.

2014рік. Дві омріяні смужки на тесті, в Києві починається Майдан.

«Для чого тобі та дитина, поглянь, що робиться у світі?» — почула я тоді від рідних.

Під час виписки з пологового, мого батька забрали в АТО.

Новини було дивитися невимовно боляче. Щовечора я плакала, притискаючи до себе дитину.

Коли сину виповнилося шість, ми прийняли рішення дати йому європейську освіту. Хоча, якщо чесно, я завжди вважала, що в Україні її рівень вищий.

Влітку 2021 року ми покинули рідний край.

У мене було хобі — я в’язала іграшки.

Якось вирішила написати теплий віршик для оформлення рекламного контенту, пам’ятаю, написала лише перші два слова. Далі — все ніби в тумані. Вірш був написаний, але зовсім не той, який я планувала.

2022 рік почався з розірваного серця.

Яким заволоділи біль і провина, які не відпускають ні на мить.

За який би вірш я не бралася, він майже завжди зводився до згадки про дім.

Я щиро захоплююся всіма, хто лишився.

Тими, хто повернувся.

І я довго наважувалася відкрито говорити про свій біль.

Бо досі не певна, що маю на нього право.