І ось коли він трохи відволікається, різко хапаю свічник і б'ю його по голові.  Не довго думаючи, кидаю на підлогу зброю і вибігаю геть із кімнати. У коридорі врізаюсь у когось, причому до болю знайомого, але чомусь не можу зрозуміти, хто це. Благаючи про допомогу, зі сльозами падаю йому на груди.

— Красуня, що трапилося? Чому так сильно плачеш?

— Допоможіть… будь ласка… — не можу контролювати свій нервовий зрив, тому вимовляю не такі зв'язкові фрази.

— Добре, а, як тебе звуть?

— Ліза.

— А мене Герман. 

Тепер до мене доходить, звідки він мені знайомий. Це той самий хлопець із гарними очима, якого я бачила на ковзанці. Він відводить мене на перший поверх, спочатку до бару, де бере пляшку мартіні, а потім за стіл. Наливає мені та собі по келиху, пильно заглядає у вічі й каже:

— Випий для хоробрості та розповідай, що трапилося. Я бачив ти сьогодні веселилася чудово, тож сумувати в тебе залишалося мало причин.

— Нічого я не розповідатиму. Я тебе не знаю, і ти мене теж. Тож із вдячністю випиваю келих і звалюю з цього будинку!

— Тебе хтось образив? Я не відпущу тебе, доки не розповіси. 

Продовження книги "Забери мене від нього" читати тут