Візуал до "Академії Фейлім"

А я до вас з ілюстраціями до 9 розділу "Академії Фейлім". Вона від імені Тонілли, однокурсниці Ейли. В моїх соцмержах можна побачити і відео з цих ілюстрацій. ;)

Наступного вечора я знову опинилася в барі. Ніби спеціально йшла туди, де мені було найменш спокійно. Ніби знущалася над собою. Музика гупала, світло миготіло, повітря було важке від алкоголю й чужих голосів. Я сіла за барну стійку, замовила коктейль, зробила ковток — і ще не встигла навіть видихнути, як поруч уже хтось з’явився.

— Ти тут сама, красуне? Я присяду?

Я не відповіла. Навіть голови не повернула. Вся моя увага була прикута до коктейлю. 

Я напилася так, що світ почав хитатися, мов палуба корабля в шторм. Думки плуталися, слова в голові розсипалися, а ноги тримали мене більше з упертості, ніж із реальної сили. Я вирішила, що досить. Ще трохи — і я або заплачу, або почну говорити зайве, або просто впаду. Ані те, ані інше мені було не потрібно.

В один із таких вечорів, коли я танцювала, то помітила Нодралла. Не одразу — спочатку лише дивне відчуття, що за мною хтось стежить. А потім я побачила його біля барної стійки. Він спілкувався з якимось хлопцем, нахилившись до нього надто близько, щось швидко пояснював, жестикулюючи. І, звісно ж, через хвилину той самий хлопець рушив… до мене. Знайома схема. Надто знайома.

Я зупинилася на мить посеред невеликого мосту, сперлася на перила і подивилася вниз, де темна вода ловила відблиски ліхтарів. Точно, як і я. Збираю чужі відблиски, замість того, щоб світити сама.

Я не знала, як це все розплутати. Не знала, як змусити Нодралла зникнути з мого життя остаточно. Та й остаточно поки що не вийде — адже ми навчаємось разом. Не знала, чи зважуся колись сказати Тейнору прямо, що мені потрібно більше, ніж короткі дзвінки раз на кілька тижнів.

Але я знала одне: я не хочу більше боятися. Навіть якщо поки що не розумію, як цього досягти. Я кинула ще один погляд на Фейлу, що повільно текла під мостом. Річці байдуже, з якими думками приходять до неї люди. Вона текла тут до моєї появи і буде текти ще сотні років після моєї смерті. Байдужа. Як і все навколо мене. Як і боги, яким байдуже на нас, які пішли і не повернулися. Я зітхнула і попрямувала додому.  

Тейнор обережно обійняв мене, притиснув до себе так, щоб я могла спертися на нього й не впасти. Його руки були теплі й на диво заспокійливі.

— Все добре, Тонілло, — тихо сказав він. — Він більше тебе не чіпатиме.

Я притулилася чолом до його грудей, намагаючись зібратися докупи, не розплакатися, не зганьбитися остаточно.

— Провести тебе додому? — спитав Тейнор м’яко.

Я кивнула, навіть не намагаючись удавати самостійність. Так, провести. І бажано не відпускати з обіймів. Бо вперше за довгий час я почувалася не самотньою. Вперше я була в обіймах того, про кого мріяла вже більше півроку.

Я підняла голову й подивилася йому в очі — яскраві, темно-червоні, такі, в яких хотілося тонути без страху. Серце калатало десь у горлі, але я все ж наважилася:

— То ти… кохаєш мене, Тейноре?

Він не відвів погляду. Не зам’явся. Не зробив вигляд, що це складне питання.

— Звісно, кохаю, Тонілло. Дивне питання.

— Не дивне… просто… — а ось мені було складно це сказати, проте я глибоко вдихнула і додала: — Я тебе теж кохаю.

Я відкрила шафу й почала збирати речі з таким натхненням, ніби пакувала не одяг, а мрії. Сукні — так, зручні штани і шорти — обов’язково, купальник — навіть два. І з кожною складеною річчю в грудях розквітало те дивне, легке хвилювання, яке буває тільки перед чимось дуже хорошим. Батьки, звісно, не могли не помітити моєї метушні.

— Ти кудись збираєшся? — здивувалась мама, заглядаючи разом з татом в мою кімнату.

— Так, у відпустку… — я на мить зам’ялася, а потім все ж додала: — З хлопцем.

Вони переглянулися. І не з підозрою, не з тривогою — радше з приємним подивом.

— Ого, — сказав батько. — То в тебе хтось з’явився?

Ми приїхали в Давраг вже наступного дня. Повітря тут було зовсім іншим — свіже, легке, з запахом лісу. Гори здіймалися навколо, ніби мовчазні сторожі, а між ними сріблом виблискувало озеро — таке чисте, що хотілося дивитись у нього безкінечно.

Ми багато гуляли. Просто так, без мети. Стежками між скелями, уздовж урвищ, де вітер грався моїм волоссям, а Тейнор тримав мене за руку, щоб я раптом не впала вниз. Я вдихала на повні груди і ловила себе на думці, що вперше за довгий час мені не хочеться тікати від думок — тут вони ставали легкими, як хмари над вершинами.

Ось так Тонілла і Тейнор весело проводять час на озері.

— А твої батьки… вони живі? — обережно спитала я, боячись ступити не туди.

Тейнор на мить замовк, дивлячись на воду.

— Ні, — відповів він спокійно, але в цьому спокої було щось натягнуте. — Їх давно немає серед живих. А от дід із бабусею живі, я іноді навідую їх тут, у Рагдормі. Інших родичів у мене, по суті, не лишилось.
Я мовчала кілька секунд, а потім все ж тихо спитала:

— Ти сумуєш за ними?

Тейнор задумався, провів пальцями по каменю, ніби шукаючи слова.

— Тільки за братом, — сказав він нарешті. — Хоч він і був дуже непутящим. Вічно влізав у якісь авантюри, жив не так, як хотілося б, але він був моїм братом. Ми разом росли. А з батьками… — Тейнор зітхнув. — Ще за їхнього життя в нас були складні стосунки. Тож там більше не сум, а щось інше. Невимовлене.

Я не стала лізти глибше. Просто взяла його за руку, міцно, мовчки. Бо інколи цього достатньо: бути поруч, коли слова вже не так важливі.

Наступного дня ми з Тейнором спустилися з гір до моря. Давраг умів бути різним: суворі скелі й високі сосни змінювалися теплими пісками, солоним повітрям і безкраїм горизонтом. Мені тут неймовірно подобалося. Море приймало нас у свої обійми так само охоче, як і гори радували тишею.

Ми плавали довго, ліниво, без поспіху. Я переверталася на спину, дивилася в небо і ловила себе на тому, що усміхаюся просто так, без причини. Сонце пекло обличчя, вода гойдала тіло, а Тейнор знову й знову підпливав, торкався моєї руки, ніби перевіряв, чи я нікуди не ділася.

Потім були коктейлі — яскраві, п’янкі, прохолодні, з парасольками й шматочками соковитих фруктів. Ми сиділи босоніж на теплому піску, сміялися з дрібниць, і я думала, що давно не почувалася настільки живою і легкою водночас. А коли ми повернулися назад у гори, до нашого будиночка біля озера, життя вирішило влаштувати нам сюрприз.

Я побачила знайому компанію ще здалеку — і на мить подумала, що це мені просто привиділося. Ейла з Тавосом, Алвана зі своїм Коаном і незнайома мені пара з трьома малими дітьми. Я завмерла на місці, кліпнула кілька разів, ніби це могло змінити картинку. Але ні — вони справді були тут.

— Ти тільки подивись, Тейноре, хто приїхав… — пробурмотіла я, ледь стримуючи нервовий смішок.
Троє моїх викладачів були тут. І я поруч із Тейнором — майбутнім викладачем. Оце так щастить! 

Читати: "Академія Фейлім. Голоси з пітьми"

Запрошую до моїх соцмереж (там більше ілюстрацій і відео):

✨ТГ-канал про мої книги

✨Інстаграм

✨ТікТок