Вчора у Ліліт Ванс стартувла новинка - конкурсна космічна фантастика "Антивірус". 

Анотація до книги "Антивірус"

Станція, де живуть родини.
Служба, яка ніколи не помиляється.
Злочини, яких офіційно не існує.

Орен — частина ідеальної системи безпеки. Коли на станції починають гинути люди, а докази зникають ще до того, як стають доказами, він уперше стикається з питанням, якого не повинно бути:
чи може стабільність вимагати смерті?

Хтось на станції вбиває — чисто, тихо, без слідів.
Хтось знає протоколи краще за всіх.
І хтось має право вирішувати, хто є загрозою.

Що відбувається, коли контроль стає мораллю, а антивірус — суддею?

Запрошую всіх любителів фантастики підтримати Ліліт. 

— Сподіваюся, вам ніколи не доведеться обирати між роботою і власною дитиною.

Асистент поруч напружується.

Макс дивиться на мене кілька секунд — уважно, оцінююче, ніби намагається зрозуміти, звідки цей удар.

— Я не змішую особисте й бізнес, — відповідає він сухо.

— Звісно, — усміхаюсь я. — Вам простіше. Ви ж не з тих, хто ночами рахує дрібні купюри.

Я не чекаю відповіді.

Розвертаюсь і йду.

Серце гупає в грудях, але спина рівна.

Нехай запам’ятає.

Нехай хоч раз подумає про мене не як про рядок у резюме.

На вулиці холод пробирається під пальто. Я глибше кутаюсь у шарф і дозволяю собі кілька злих думок.

Щоб у тебе з’явилась дитина, Максе Рейнхарде.

Несподівано.

Щоб вона плакала вночі.

Щоб ти губився в супермаркеті біля полиці з дитячим харчуванням.

Щоб ти раптом зрозумів, як це — бути відповідальним не лише за прибутки.

Я йду тротуаром, і його запах досі тримається десь у пам’яті — теплий, дорогий, чоловічий. Аура контролю і сили, яка притягує навіть тоді, коли знаєш, що такі чоловіки ламають.

І мені раптом стає страшно не від безгрошів’я.

А від думки, що якби обставини були іншими… я б могла захотіти такого, як він.

Дадавайте в біліотеку та насолоджуйтеся новою яскравою історією!