Кель відвернувся. За спиною почувся шелест падаючого на землю сарафану, а потому – натхненний плюскіт: допавши нарешті до чистої проточної води, Міра насолоджувалась на повну.

Пильно вслухаючись у навколишній світ, ельф насилу стримувався, щоб бодай краєчком, хоч боковим зором, але не поглянути. Ельмірена, варто віддати їй належне, виглядала вельми привабливо – і як для темної, і взагалі…

– Ну що, намилувався? – пролунав глузливий голос позаду.

Кель обернувся. Ельфійка вже вийшла з води й загорнулася у плащ, притримуючи його обома руками. Вода струмками стікала на землю, мокрі пасма сірого волосся розсипались плечима у живописному безладі.

– Я не дивився, – злегка почервонівши, Кельміраель відвів очі.

– Ой, так я й повірила, – у сірих очах раптом затанцювали грайливі бісики. – Але якщо поклянешся Сонцем, чи як у вас там прийнято – повірю, так і бути!

Кель на повному серйозі вже відкрив був рота, але сказати нічого не встиг.

– Стій, дурне, я ж пожартувала! Не треба нічим клястись. Розведи краще вогонь, мені треба трішки обсохнути… Сам-то вже впораєшся цього разу, промінчику? – дівчина іронічно здійняла одну брову.
– Та розберусь якось, – буркнув Кель, беручи до рук обидва ножі і оглядаючись в пошуках сухого гілля.
– Ну от зараз-то чого дмешся? Я ніц поганого не сказала.
– Звичка, – похмуро посміхнувся ельф, складаючи гілки докупи. – Я вже щоразу від тебе якоїсь шпички чекаю.
– Ой, які ми вразливі…

Полум’я за кілька хвилин розгорілося. Міра присіла біля вогнища, намагаючись одночасно і притримувати плащ, і сушитись. Краплі з мокрого волосся падали на вогонь, змушуючи його шипіти. Ельфійка, притримуючи рукою край плаща, пальцями спробувала відкинути непокірні пасма з обличчя, та вони вперто повертались на місце.

– Давай допоможу, – Кель простягнув ліву руку і обережно прибрав Мірине волосся вбік. Його долоня мимоволі затрималась на її щоці. Темна шкіра ельфійки була гладенькою, м’якою від води і неймовірно приємною на дотик.

На кілька секунд запанувала тиша.

– Чого ти так дивишся? – тихо спитала Ельмірена. Її щоки злегка потемніли, сіро-блакитний колір шкіри став ближчим до фіолетового.
– Просто, – приглушеним голосом відповів Кель. У горлі раптом нізвідки з’явився комок. – Просто дивлюсь.

Зробивши над собою зусилля, він таки прибрав руку.

– Не сильно заглядайся, промінчику, – до Міри повернулось самовладання, а разом з ним – і звичний жартівливий тон. – Я ж темна, не забув? Вдома по голівці не погладять.