Світла немає, але мобільний інтернет і батарея на ноутбуці мене поки що не підводять. :) Тому до сьогоднішнього розділу "Академії Мірравель" я зробила відео з піснею, яку виконувала Ліадайн. За сюжетом вірші до неї написала Кетта, а Ліадайн знайшла зошит з ними і поклала їх на музику. 

Я сіла за піаніно, відкрила кришку, поставила зошит на підставку для нот. Кілька секунд дивилася на текст. А потім торкнулася пальцями клавіш, пробіглася кілька разів і мелодія народилася ніби сама. М’яко, повільно, пропускаючи крізь себе слова, я почала грати, а потім заспівала.

Закінчивши пісню, я відсунулася від піаніно і обійняла себе руками. На душі було сумно, мамині вірші вразили мене в самісіньке серце, і сльози мимоволі потекли з очей — тихо, без схлипів. Було відчуття, що мама стоїть поруч, за моєю спиною і слухає, як я співаю. І хвалить мене. Але її не було і від цього плакати хотілося ще сильніше. Добре, що баби Валі не було вдома. Показувати їй свої емоції, свою слабкість я не хотіла. Вона не зрозуміє. Вона мені чужа.

І трохи ілюстрацій до попередніх розділів.

Кожного разу перед Днем народження я боялася, що мама не приїде. Що забуде про мене. Не привітає. Та вона приїжджала. Ігнорувала часто інші свята, але на моє власне завжди приїжджала.
Хоча я давно припинила її чекати. Мама стала мені чужою, хоч в дитинстві ми були дуже близькі. Я розучилася бути донькою. Я вміла бути тільки онучкою противної бабці. І за це теж, не тільки за постійні від’їзди, я злилася на маму.

«Молодець, Лідо, — я давно припинила називати себе тим дурним маминим «Ліа», навіть подумки. Мені подобався цей варіант імені, але він нагадував мені про маму. Тому я вкотре відмовилася від нього. — Просто чемпіонка з вирішення проблем».

Але разом із докорами жила й інша думка — тиха, але вперта: Яна сама напросилась.
Я не поїхала автобусом. Хотілося пройтись пішки, розкласти все в голові, хоча б спробувати. Дорога додому здавалася довшою, ніж зазвичай, і кожен зустрічний здавався підозрілим, ніби от-от зупинить мене й скаже: «Ану стій, ми знаємо, що ти зробила».

Але ніхто мене не зупинив. Світ, як не дивно, не завалився від того, що я вдарила однокласницю. Я зайшла у двір, піднялася сходами, відчинила двері й лише тоді дозволила собі видихнути по-справжньому. У квартирі було тихо. Баби Валі вдома не виявилось. І це давало мені можливість побути в спокої хоч трохи.

До речі, вже скоро фінал. Ще 5 повних розділів залишилось, які я планую дописати до кінця місяця. 

Читати: "Академія Мірравель. Крізь сумніви"

Запрошую до моїх соцмереж (там більше ілюстрацій і відео):

✨ТГ-канал про мої книги

✨Інстаграм

✨ТікТок