Амулет, який дістався Ріаннон від відьми Гріли, загорівся рівним синім сяйвом, ледь вона і Оллін спустилися в долину тролів, оточену горами з обривистими схилами. Минувши величезні моховиті валуни, ледь припорошені блискучим снігом, супутники попрямували до замку з гострими шпилями, що височів біля найбільшої скелі. Здалеку вона була схожа на величезного ворона, що склав крила. В долині було набагато тепліше — завдяки гарячим джерелам, про які говорив кіт, подекуди зеленіла трава і навіть з'явилася зав'язь на деревах.

Ріаннон розкрила шубку, намагаючись не дивитися на свої незграбні волохаті руки з величезними кігтями, а вигляд Олліна, що пересувався на кривих лапах, з його страшним писком і відвислими вухами, вводив у ступор. Тож Ріаннон наполегливо відводила погляд і благала всіх богів тільки про те, щоб все це якнайшвидше закінчилося. Нестерпно було усвідомлювати, на яке чудовисько вона перетворилася. А якби Ейрін побачив її такою! Від цієї думки вона здригнулася і спіткнулася на рівному місці.

Ейрін, побачивши її, і неважливо, в якому вигляді, напевно б страшенно розлютився за втечу з палацу і спроби самостійно повернути його сина! Уявивши його лють, Ріаннон важко зітхнула. Вона ж обіцяла йому більше ніколи не залишати палац... Але коли вона врятує Аланеля — а вона його обов'язково врятує! — йому доведеться визнати, що вона не така вже й слабка. І теж чогось варта. Чомусь стало дуже важливо довести лерду свою силу і рішучість.

Тож хотілося сподіватися, що жахливою почварою він її ніколи не побачить.

«Це тимчасово, скоро я знову отримаю своє обличчя і красу», — втішала вона себе, уважно спостерігаючи за камінчиком у медальйоні, і йшла за ним. Коли він ставав яскравішим, додавала кроку, коли тьмянів, намагалася зрозуміти, куди їй звернути, щоб не збитися з дороги... Яскрава дороговказна нитка і вела їх з Олліном між приземкуватими будинками, обгородженими невисокими парканами з черепами тварин і павутиною.

Все в цьому моторошному місці було занедбане і бідне, здавалося, що тролі, які тут мешкають, ніколи не наводять порядок, не доглядають за своїми садами й будинками, тому всюди виднілись суха торішня трава і колючий підлісок, а стежки були завалені камінням і гілками. Сіре тьмяне небо, такі ж сірі скелі, що змикаються навколо, ніби величезний вінець з каменю, чорні криві гілки дерев темніли, перекреслюючи небо, немов тюремні ґрати...

Похмуро.

Тужливо.

Сіро.

Моторошно.

Але не від холодного вітру чи зимової негостинної погоди. Ні, зовсім не від цього. Від поглядів — важких і злісних, якими проводжали чужинців тролі, що тинялися своїм містом у шкурах і дірявих плащах, від їхніх перекошених невдоволенням облич... Від запаху — сморід застарілих ганчірок, гнилі та вогкості переслідував, не давав дихати на повні груди.

Але Ріаннон продовжувала повторювати собі, що скоро все це закінчиться. Вони з Аланелем повернуться в прекрасний зимовий палац, і знову вона буде насолоджуватися чудовими видами крижаного саду, спостерігати за танцями статуй, що оживають в холодній і чарівній ночі королівства Зими. І знову будуть затишні вечори біля коміну, коли лерд Ейрін буде дивитися на Ріаннон своїми дивовижними топазовими очима, і відблиски полум'я будуть танцювати на його обличчі, і алмазний візерунок загориться дивними барвами... І будуть старовинні легенди, і будуть розповіді про забави при літньому палаці правительки Мев... І радісний сміх Аланеля, і смачні пироги Сарди... Все це буде. І вона, Ріаннон, більше ні за що не порушить гейси Ейріна Крижаного, не дозволить собі помилитися.

І ось — ворота до замку. Широко розчинені, з втомленими та нудьгуючими стражниками в іржавих обладунках і болотного кольору плащах. Чудовиська перегородили шлях чужинцям, завчено запитавши про мету візиту.

— Ми чули, повернулася володарка Еора, — одразу сказав мудрий Оллін. — І їй потрібні слуги, ось і вирішили випробувати долю, раптом підійдемо пані...

— Правда, — почухав голову один з тролів, — повернулася. Але слуги потрібні не їй, вона шукає няню для сина.  — Він уважно оглянув Ріаннон і, здається, залишився задоволений. — Спробуй, раптом сподобаєшся принцесі. Щось наша пані поки всіх геть відіслала... А ти ніби не надто страшна...

Ріаннон зробила незграбний реверанс, ледь не впавши, і з важливим виглядом попрямувала в бік вежі, вказаної вартовим. Оллін поспішив за нею.

Внутрішній дворик був вимощений каменем, тут снували слуги — то з якимись чанами, то з мішками, і всі були страшенно зайняті, так що на чужинців навіть не дивилися. Дорогу до потрібної зали, де зараз приймала своїх підданих Еорра, знайшли, але з великими труднощами, вдосталь поблукавши коридорами та галереями, — провести їх до своєї правительки, звичайно, ніхто не захотів.

— Тепер ти розумієш, чому я був радий, коли Гріла перетворила мене на кота, — посміхнувся Оллін. — Моє плем'я дике, і жити з ними — не дуже приємно.

У залі було похмуро і смерділо чимось тухлим. Вузькі вікна пропускали занадто мало світла, солома на підлозі виявилася гнилою, до того ж під ноги раз у раз траплялися кістки й залишки їжі. Ріаннон намагалася не вдихати носом, наближаючись до трону з кісток, на якому сиділа волохата троліха в короні та червоній оксамитовій сукні. Але на другому троні сидів старий король, якому ніби й не було діла до того, що відбувалося, — він раз у раз починав засинати й хропіти при цьому.

«Ну і сімейка в Аланеля, — подумала Ріаннон, — тепер зрозуміло, чому він здригався на погрози відправити до діда на перевиховання!»

— Ваша високість,  — зробила реверанс дівчина і завмерла перед сходами трону, на яких сиділо дрібне створіння, — кошлате, розміром з кішку і в ковпаку блазня. — Дозвольте висловити вам свою повагу...

— Хто ви й навіщо з'явилися? — нудьгуючим тоном поцікавилася Еора, кинувши швидкий погляд на Ріаннон.

— Ми чули, що вам потрібні слуги й няня для вашого сина...

— І няня, і камергер, — кивнула троліха. — Оскільки поки я не знайшла нікого гідного, то ви можете спробувати й прямо зараз братися до обов'язків, але за вами пару днів догляне наш вірний Йерр. Якщо він вважатиме, що ви справляєтеся, то ми обговоримо оплату та умови. — Вона з огидою махнула рукою, ніби відганяючи мух. — Ви хоча б з'явилися до мене в чистому одязі, так що у вас є всі шанси отримати ці місця...

Вперед виступив троль у синій сорочці та полотняних штанях. Погляд його був тупуватий, але уважний.

— Ми згодні, ваша високість, — блиснув іклами Оллін.

— Ти ніколи не служив у нашому замку? — нахмурилася Еора, нахилившись вперед і впиваючись червоними очима в перевертня.

— Ніколи, ваша високість.

— Мені здалося, я вже десь тебе бачила… Неважливо. Йерр, відведи їх до Аланеля.

Йдучи, Ріаннон відчувала гострий погляд Еори, що впився в спину. Невже вона впізнала Олліна? Але чому тоді дозволила залишитися? Почала свою гру?.. Вкриваючись липким холодним потом, Ріаннон переступила поріг і пірнула в сутінки вузького коридору, що вів від тронної зали.

Все буде добре. Все обов'язково вийде. Головне — вони проникли в замок!