— Я знав, що це ти. 

— Звідки? — моя рука завмерла на його ключиці. 

— З твоєї ходи. З того, як ти дихаєш, коли хвилюєшся.

Хотіла відсмикнути руку, але він ледь помітно нахилився назустріч моїй долоні.

— Тоді, на Ларгарських болотах… це теж була ти, — його голос був тихий, та в тиші ванної кімнати пролунав, мов грім.

Мене пробив холод, незважаючи на густу пару навколо. 

— Звідки ти знаєш? — мої пальці мимоволі стиснули тканину. 

— Той безіменний воїн, який раптом з’явився і зник, як привид. Я знову зустрів його на арені, в бою з бісом. Твоя манера руху, твій випад, твоя постава — це все тебе видає. Ти б'єшся не як солдат. Ти б'єшся як танцюрист.

— Ти знав, що то була я? Весь цей час? — я відчула  розкритою, вразливою. Наче з мене зірвали не одяг, а шкіру. 

— Так. 

Він підвів голову, вода стікала з його волосся на обличчя. 

Дарій підсунувся у купелі ближче до краю, де я сиділа.

— Чому ти завжди ховаєшся, Алексіс?

Відвела погляд, вдивляючись у темний куток кімнати. 

— Батько носиться зі мною, як із крихкою, дорогою вазою. Дивно, що ще не замкнув мене десь у вежі, — я пирхнула й знову взяла тканину, з силою, трохи різкіше, ніж слід, потерла його плече. — Він багато чого мені забороняє. Йому легше думати, що я розважалася будь-де й з будь-ким, ніж знати, що я тримала в руках меч. Він ніколи не дозволив би мені брати участь у турнірі — що вже казати про справжній бій.

— Він піклується про тебе, — м’яко зауважив Дарій, перехоплюючи мою руку під водою й зупиняючи її рух.

— Так. Але як мені стати добрим правителем, якщо мої піддані не знатимуть мене? Якщо не поважатимуть мою силу? — я подивилася йому в очі. — Про людину говорять її вчинки, а не титули.

— Тоді навіщо ховатися за залізом? Навіщо маска?

— Це єдине, що мені залишається. Я мушу відчути справжній бій, справжній ризик. Дід дозволяв мені значно більше. Він бачив у мені не просто вправного воїна чи сильну жінку… Він бачив у мені особистість.

— Твій дід справді був великою людиною, — Дарій задумливо провів великим пальцем по кісточках моєї руки, викликаючи в моєму тілі ледь помітне тремтіння. — Мені доводилося з ним зустрічатися, коли я був іще зовсім юним.

— Юним? — мимоволі усміхнулася, оглядаючи його могутню фігуру. — Ти й зараз виглядаєш… досить молодо. Як для ветерана.

Він усміхнувся у відповідь, і ця щира емоція змінила його обличчя.

— Дякую за комплімент. Я пішов на службу одразу… після того, як прокляття спрацювало. І десять років воював на півдні. Хотів знайти смерть або славу. Та це не принесло бажаного…

— Ти стільки років носив шолом… — знову подивилася на його вуста, на краплі води, що тремтіли на них. Мене прошила хвиля нового, незручного, але солодкого збентеження. — І я не бачу в тобі радості від свободи.

Він опустив погляд на воду, і його посмішка згасла.

— Іноді мені хочеться одягнути його знову й більше не знімати, — зізнався він. — Заховатися, щоб ніхто не бачив, що насправді написано на моєму обличчі… щоб ніхто не бачив, що я відчуваю…

Він замовк, але ненадовго. Його рука під водою стиснула мою долоню міцніше.

— Але мені подобається відчувати твій погляд на собі, Алексіс. І не лише погляд.

Наші очі знову зустрілися. У його палав темний вогонь.

— А що ще? — мій голос зірвався на шепіт.

Він повільно підняв мою мокру руку з води й притиснув до своєї щоки, заплющивши очі.

— Твій дотик…

 

Запрошую до читання!

У твоїй владі

♥️♥️♥️Дякую всім за ваші коментарі та підтримку ♥️♥️♥️