...Здається я знову влипла, тому вибір за вами ❤️‍

Історія Роми і Олесі неочікувано добряче зачепила мої нерви. Я вже майже тиждень ходжу в стані, який я називаю “авторське похмілля”: ніби все ніжно, красиво, правильно… але всередині лишився такий післясмак, що хочеш або ще одну главу, або ковдру й мовчати.

І найсмішніше те, що станом на зараз, “Презумпція бажання” — це одна з найніжніших історій, що взагалі виникала в моїй голові.
А відпускає так, ніби мене там емоційно розібрали на запчастини і зібрали назад косо-криво.

Проте є нюанс: якщо я зараз не зберу себе до купи і не сяду за ноут — я можу банально розлінитися.
Тому… здається, я повертаюся до нової улюбленої забави: дати вам вибір, що моя хвора уява буде писати тепер.

І знову, тут у вас є вибір із двох:

1) Все той же трикутник, який пахне редакцією, зрадою і “я вже не знаю, що відчуваю”

Вадим — одружений головний редактор.
Розумний. Втомлений. З характером людини, яка звикла вирішувати все за інших — навіть чужі почуття.

Кіра — його коханка й підлегла, журналістка, яка колись сама зробила перший крок…
а тепер не розуміє: вона ще кохає — чи просто застрягла в цій історії, як у болоті, яке пахне звичкою.

І тут у гру заходить Назар:
відомий журналіст, медійна зірка.
Харизма, слава, трохи нахабства — і дуже уважний погляд на неї, ніби він бачить там те, що вона сама в собі не наважується назвати.

І так… Спойлер. Я вже бігло познайомила вас із ними в оповіданні на новорічний конкурс — “Новорічний шанс”.
Це не початок історії, але саме той момент, де народжується трикутник і запускається ланцюг, який потім вже не спинити.

2) Або… історія, яка буде болючою, небезпечною і дуже чесною.

В процесі написання “Презумпції бажання” народився персонаж Микита “Мікі” Любченко. Спочатку він планувався як тригер: “прийшов — штовхнув — пішов”. Поверхнево. Без великої ролі. Але вийшло так, що він став… ледь не моїм улюбленцем.
І коли я почала розбиратись у собі: “Мікі, хто ти, блін, такий?” — я раптом зрозуміла, чиї риси характеру я туди вклала.
І нарешті побачила його сюжет.

Він складніший, ніж “Презумпція бажання”, як мені зараз здається.
Місцями буде юридично, місцями — дуже психологічно.
І так — ця історія інколи дозволить нам зазирати до Роми і Олесі.

Попередня анотація:

Вона вийшла заміж у шістнадцять — невинною і слухняною, а в  дев’ятнадцять опинилась у лікарні з синцями й готовими поясненнями: впала, вдарилась, сама винна.

Заява в поліцію — треба наважитись. Розлучення — треба вижити.
А жити самостійно — наче інша країна, де вона не знає ні правил, ні себе.

Їй знаходять адвоката — Микиту Любченка. Двадцять дев’ять. Викладач і практик. З внутрішнім кодексом, який ще не прогнувся під систему. Він звик тримати дистанцію й не лізти в чужі історії глибше, ніж потрібно. Але ця справа — не про папери. Вона про страх, контроль і честь, яку жертва мусить доводити так, ніби винна.

Вона не просить порятунку. Вона тестує свої межі. Плутає близькість із владою, бажання — із правом вирішувати.

І в якийсь момент робить найгірше з можливого: зваблює власного адвоката.

Один зрив — і в нього під ногами сиплеться все: справа, репутація, право бути поруч “правильно”. А в неї — остання опора перетворюється на залежність, від якої ще страшніше.

Тепер їм доведеться навчитися найскладнішого: вийти з клітки без самообману, відстояти свободу без руйнування і відрізнити пристрасть від втечі.

То що обираємо цього разу ?

1 — редакція / трикутник / медійна спокуса
2 — адвокат / виживання / залежність / пристрасть на межі

Пишіть цифру в коментарі: 1 або 2.
Я все бачу. І так, мені потім за це відповідати безсонними ночами.

Ваша, Ільїнська.