Мені завжди подобався Бекхем. В першу чергу, як особистість, а не як чоловік чи футболіст. Навіть глянула кілька серій про життя родини Бекхемів, аби зрозуміти чим він мене так привабив.

І таки зрозуміла - Бекхем прийняв свою "тінь", про яку не прийнято говорити поміж чоловіками. Бо якщо ти ніжний, якщо ти плачеш. якщо ти любиш картини, то ти не зовсім "правильний" чоловік. Бо чоловік має бути непохитним, як скеля у морі. І таким же внутрішньо самотнім. Бо ніхто не вміє читати його думок, щоб зрозуміти, що у нього насправді коїться на душі. Бекхем цього не боїться. Він прийняв свою "жіночу" сутність - він плаче на загал, він радіє, він не стримується. Він не позиціонує себе Крутим. Бо він таким і є. Він Крутий у тому, що не боїться виглядати слабким чи неправильним.

У моєму епічному фентезі "ВІДУН", яке спеціалісти з фентезі віднесли до високого жанру, герой проходить не лише випробування різними ситуаціями, подіями та впливом охохох яких обставин. Він проходить власну трагедію. Ламає внутрішні установки, як ламають кістки, якщо вони неправильно зрослися. А у Яромира - головного слідчого, незважаючи на псевдовпевнену, грубу та напористу поведінку, всередині сидить маленька Дитина, яка панічно боїться відчувати, панічно боїться кохати, панічно боїться показати свої справжні почуття. Бо для нього - це слабкість.

Він схожий на Бекхема тим, що вкінці його кістки зростаються "правильно". Він розуміє (не без сторонньої допомоги однієї руденької), що відчувати - це не про слабкість, що бути щирим - це не про легковірність. Що сильна людина - це добра, а не владна.

А ви як гадаєте?

З.І.: книга бере участь в конкурсі, тож ваша підтримка для мене дуже важлива.