Заміж за ворога або втратити все ...

Привіт, красуні❤️

Сьогодні хочу трішки візуалізувати наших героїв з новинки яка публікується нещодавно

Наречена за контрактом 18+

Трішки ближче поглянемо на Діану та Назара ❤️

— А ти спробуй, якщо хочеш свободи й змін, то втрать все.
Біль стискає груди, шалено бажаю відштовхнути його, та руки мов ватяні, усе тіло стало чужим й заціпенілим. Він не відхиляється після сказаного, не збільшує відстані, продовжує стояти надто близько змушуючи боятися зайвий раз вдих зробити.
— Тобі би було вигідно, вірно? — вдається навіть спокійно промовити ці слова. — Я б втратила практично все і ні на що не впливала, і шлюбу ніякого, а ти вільний, з правом управляти обома компаніями, я ж зостануся з порожніми руками.
— Підеш, куди забажає, Гидке каченя, — вимовляє вкрадливо, його тіло підсувається ближче синхронно з цим моє дихання прискорюється, — не потрібно буде страждати ні мені, ні тобі.
Я втискаюся в стіну, хоча це марно, натомість Назар притуляється до мене ще, агресивно й грубо, аби налякати, змушуючи практично впиратися обличчям у його груди та плече. Його дихання лоскоче шкіру, вібрація голосу пробирається в глибини душі, віддає десь між ребрами в спробі познущатися сильніше.
— Я не кину те єдине, що лишилося від моєї сім'ї, — відрізаю. — І не подарую тобі шансу насолоджуватися всім без мене. Якщо нас прирекли мучитися одне біля одного, то спробую відплатити тобі за всі мої страхи й сльози! — ці слова не просто погроза йому, швидше обіцянка самій собі.
— Ох, — одна рука Мартіна раптово лягає на мою талію, ціпенію й здригаюся водночас на мить втрачаючи розуміння подій остаточно, — грізна Діана, — сміх тихо звучить довкола, він злегка відсторонюється й дивиться в очі, — я більше не той хлопчик, який просто ламав іграшки. Не боїшся, що зламаю тебе остаточно, вже бажаючи цього?
Його погляд паленіє, синя бірюза іскрить, та я не можу зрозуміти чого там більше: ненависті чи жадання справді зіграти зі мною ще раз у свою дивну й жорстоку гру?
— І я не та, — видихаю.
Чоловічі пальці втискаються у мою талію, крізь тканину вони відчуваються опіком, немов він ставить на шкірі свою мітку проти моєї волі.
— Це лише шлюб, — легко лунає, він знову посміхається, ніби вирішив для себе щось, — не вирок. Поки.
— Чудово знаєш — вирок. Вже.
— Гидке каченя, папери уже підписані давно, нічого не змінити, — зрештою він відсторонюється й робить крок назад дозволяючи мені видихнути з полегшенням. Схиливши голову на бік продовжує: — Але ти поводишся так, неначе продаєш душу Дияволу.
Я хмуро пирхаю, мій гіркий сміх змішується з клекотом в грудях.
— Бо знаю, що ти забереш більше, ніж просто душу, — вимовляю.