А ви вже додали у бібліотеку НОВИНКУ  “Не для тебе”

Уривок
— І взагалі, — Влад відкинувся на спинку стільця, — оця твоя робота… Я от чесно не розумію. Скільки ти там отримуєш? Копійки. І нерви пусуєш з тими спиногризами. Користі нуль.

Марина відчула, як у грудях щось стискається: «знову ці розмови з натяком, що потрібно кинути роботу».

— Мені подобається… — почала вона, і голос одразу зламався на півтоні.

Влад підняв брову.

— Подобається? — повторив він, ніби це смішно. — Тобі подобається вдавати вчительку? Гратися в “Марину Миколаївну”? Ти ж сама розумієш, що це… — він махнув рукою в повітрі, — ну, дитячий садок. Де нормальні вчительки і де ти, тьху.

Марина стиснула виделку. Метал вдавився в палець, і це було добре: бодай щось відчутне.

— Це не дитячий садок, — сказала вона тихо. — Я вчилася на це. І здається я добре виконую свою роботу.

— Тобі здається, — спокійно відповів Влад. — В тебе взагалі багато що “здається”. Здається, що ти комусь потрібна. Здається, що ти можеш щось вирішувати. Здається, що хтось тебе там… поважає на твоїй роботі.

Марина завмерла. Вона не підняла на нього очей — боялася зустрітись поглядом, бо тоді сльози зрадять швидше, ніж вона зможе їх сховати.

Влад нахилився до неї трохи ближче.

— Я от вкладаюся в нас, — сказав він, уже майже лагідно. — Я працюю, я тягну. А ти… — він оглянув її, повільно, від волосся до рук, — з тебе ніякого зиску.

Від цих слів Марині здалося, що вона не людина, а якась не потрібна річ у їх сім’ї.

Вона відкрила рот, щоб сказати бодай щось — “це неправда”, “я стараюсь”, “мені боляче” — але з усіх цих слів найреальнішим було одне: не можна.

Вона ковтнула.

— Я намагаюсь, — видихнула, майже нечутно.

Влад усміхнувся. Без тепла.

— Ага, якби ще це видно було

Читати