Цей текст народився сьогодні, і мені дуже важливо дізнатися вашу думку: чи зачепила вас ця історія? Чи хотіли б ви дізнатися, що буде далі, і чи варто писати продовження?

Нарешті війна закінчилася. Ми перемогли. Війська Енрата розбиті та відтіснені до самого моря. У ворога не залишилося іншого вибору, окрім як підписати мирну угоду — звісно ж, на наших умовах.

І ось цей день настав. Батько у парадному церемоніальному обладунку велично возсідає на троні. Я стою по праву руку від нього, також «при повному параді» — як єдиний улюблений син і спадкоємець престолу. Нижче, праворуч від трону, розташувалися троє радників — хитрі щури, що вічно винюхують вигоду. З лівого боку — жрець Гоора та мій любий дядько.

Далі, вздовж зали, рівними рядами вишикувалися солдати в срібних плащах. Їхні обладунки сліпучо виблискували в променях ранкового сонця, що пробивалося крізь високі стрільчасті вікна. На кожному шоломі красувався саман — крилатий двоголовий ящір, герб нашого королівського роду. Воїни тримали в руках двометрові списи, синхронно вдаряючи ними об підлогу при кожному русі. Виглядало це неймовірно: двісті чоловіків рухалися як один злагоджений організм. Здавалося, що це не двісті списів б’ють об камінь, а один могутній таран розриває тишу зали для прийомів.

А за спинами солдатів товпилася знать. Напищені, зверхні, сповнені заздрощів чоловіки... ой, перепрошую — «найвидатніші уми королівства». Поруч із ними — їхні дружини, напудрені до невпізнаваності й так густо розцяцьковані, що, здавалося, вони начепили на себе всі коштовності зі своїх скарбниць. Бідні жінки, як вони тільки тримали спини під цією вагою?

Звісно, не обійшлося і без їхніх дітей. Сини, що копіювали батьківську пиху, і доньки... Ох, ці доньки! Кожну з них я знав особисто, і, правду кажучи, кожній було що згадати при зустрічі зі мною.

Ну гаразд, можливо, я трохи перегинаю палицю. Серед знаті й справді траплялися достойні люди. Були там і кілька істинних пар. Вони одразу виділялися в натовпі: здавалося, їх огортає ледь помітний сяючий ореол. Вони були інакшими — зацикленими одне на одному і беззаперечно щасливими.

У наш час зустріти істинну пару — це справжнє диво. Дарунок небес, не інакше.

Мені знову згадалося пророцтво, яке я отримав у храмі Гоора в день свого повноліття. Одна його частина чітко говорила: мені судилося зустріти істинну пару. Здавалося б, прекрасна звістка. Але умови, за яких ця зустріч мала відбутися, звучали тоді як повне безумство. Вони здавалися не просто складними — вони були нездійсненними.

Ну гаразд, я, може, трохи й перегинаю палицю. Серед знаті справді були достойні люди й навіть кілька істинних пар. Вони одразу виділялися з натовпу: здавалося, їх огортає сяючий ореол. Вони були іншими — зацикленими одне на одному, щасливими. У наш час зустріти істинну пару — це справжнє диво, дарунок небес.

Саме тоді мені згадалося пророцтво, отримане в храмі Гоора в день повноліття. Його умови здавалися мені тоді не просто складними — вони були абсурдними.

По-перше, вона мала бути «подарованою». ПОДАРОВАНОЮ! Хто в наш час дарує людей? Якась дика, прадавня доба. По-друге — її зовнішність. У пророцтві йшлося, що волосся в неї буде біле, мов сніг, а очі — блакитні, як ясне небо. Ну не буває таких людей! Звучить як опис якоїсь крижаної примари, а не живої жінки. Ну і третє — те, що остаточно вбило мою віру в слова жерців: «Ти втратиш її і знайдеш там, де час зупинився, а сонце померло». Сонце померло? Воно вічне, воно світить тисячі років і світитиме ще стільки ж. І час не може просто зупинитися. Я тоді розсміявся в голос, просто жрецеві в обличчя...

За цими спогадами я пропустив момент, коли до зали нарешті увійшла енратська делегація. Потягнулася нескінченна верениця поклонів та реверансів, масних привітань та гучних вихвалянь. Клятви у вічній вірності та дружбі сипалися, наче з рогу достатку. «Ну, кому ви чешете?» — подумав я, спостерігаючи за їхніми тремтячими руками та бігаючими очима.

І от настав момент вручення подарунків.

Першим був ключ від Західної гавані. Цей жест фактично віддавав нам контроль над усіма морськими торговими шляхами, роблячи наше королівство одноосібним господарем регіону. Батько ледь помітно кивнув — цей шматок металу вартував більше, ніж десять виграних битв.

Далі внесли важку скриню, вщент набиту алмазами з легендарних Чорних шахт. Від їхнього холодного блиску мружилися очі навіть у бувалих солдатів. Потім пішли сувої рідкісних тканин, що переливалися всіма барвами вечірнього неба, клинки з синьої сталі на оксамитових подушках, стародавні морські карти.

І от з-за спини посла вийшло двоє чоловіків. Вони тримали під руки маленьку, згорблену постать. Мені здалося, що земля під моїми ногами хитнулася, а в груди ворухнулося дивне передчуття. Тим часом посол ледь помітно кивнув, і чоловіки підвели ближче фігуру, покриту грубою тканиною з ніг до голови.

Мить — і полотно злетіло, відкриваючи світові тендітну дівчину з білосніжним волоссям та очима кольору ясного неба. Вона дивилася прямо на мене, а я — на неї. Все навколо зникло. Залишилися тільки я, вона та чорні татуювання, що тягнулися руками химерними візерунками, вимальовуючи таємничі знаки та сповіщаючи всіх присутніх, що народилася нова істинна пара.