Ви колись писали сцену, від якої пальці на клавіатурі починають тремтіти, а в кімнаті стає занадто мало повітря? Сьогодні поділюсь з вами саме таким уривком.

Деміан і Софія…з “Моя грішна кров”, як два оголені дроти. Один невірний рух — і спалахне все. Він боїться себе поруч із нею. Боїться того чудовиська, яке він так довго присипляв у своїй душі. Але Софія не з тих, хто відступає перед темрявою. Вона сама — та сама іскра, яка змусила його зламатися.

Ловіть цей гарячий уривок:

— Дивися на мене як на жінку. — Її голос знизився. — Як на ту, яка тебе хоче. 

Деміан заплющив очі. Мовчав. Дихав. Боровся з собою так, як б’ються тільки ті, хто вже програли. 

— Це небезпечно. 

— Все небезпечно. — Вона схилилась ближче, так, що її дихання ковзнуло по його шиї. — Життя небезпечне. 

Він не відсунувся. 

— Чого ти боїшся? — її голос був м’яким, майже ласкавим. 

— Того, що… — він ледь ковтнув. — Що не зможу зупинитись. 

— А якщо я не хочу, щоб ти зупинявся? 

Він відкрив очі. У них — темрява. Туга. Голод, від якого захололо навіть її тілу. 

— Ти не розумієш... 

— Тоді покажи мені, — прошепотіла вона. 

Софія поцілувала його. М’яко. Несміливо. Ніжно. Так, як ніхто ніколи не торкався до його ран. 

Спочатку він не відповів. Сидів, стиснутий, замкнутий. А потім — зламався. 

Він потягнув її до себе, притиснув, впився губами в її уста — спочатку обережно, але швидко — глибоко. Жадібно.

Як гадаєте: Чи знайде Деміан сили зупинитися, перш ніж ця пожежа перетворить їхнє життя на попіл?
 

Приємного читання “Моя грішна кров” ❤️