Привіт, мої дорогі!

Щиро сподіваюся, вам ще не набридла новорічна атмосфера? Сказати відверто, ідея святкового оповідання в мене з’явилася ще в листопаді, я планувала викласти 25 грудня, на Різдво. Проте через завантажений графік змогла зробити це лише учора. Тож любі друзі, вітайте мою нову безкоштовну історію, яку я дуже люблю.

 Принц на моєму порозі 

Про історію:

Кажуть, що на Різдво межа між світами стає тонкою, як папір. Злата ніколи не вірила в казки, поки випадкове гадання на каві не обернулося стукотом у двері. На порозі — Адріан, спадкоємець престолу далекої Елдорії, який «напартачив» із магією та застряг у сучасному Житомирі.

У нього є лише тиждень до Нового року, щоб повернутися назад, і повна відсутність уявлення про те, як користуватися тостером чи носити джинси. Злата береться допомогти гостю, не помічаючи, як магія іншого світу поступається місцем куди сильнішій магії — коханню. Але що робити, коли портал відчиняється, а борг перед королівством кличе назад?

Уривок:

— Злато, це що, розіграш? Ти замовила актора з театру чи стриптизера? Боже, який костюм! Тільки де його коня припаркували?

— Це не костюм, — холод заповзає мені під камзол. — Я — спадкоємець престолу Елдорії. Я проходив крізь магічний портал і, очевидно, потрапив у... якесь дуже віддалене поселення. Скажіть, де тут найближча вежа зв’язку з магами?

Дівчина, яку назвали Златою, нарешті відмирає. Її погляд стає скептичним. Вона схрещує руки на грудях.

— Слухайте, "принце", якщо це якийсь жарт моїх друзів, то він затягнувся. Вже північ. Яка Елдорія? Які маги? Тут Житомирська область, і якщо ви втекли з костюмованої вечірки, то вам краще викликати таксі.

— Жито... що? — це слово звучить як закляття, якого я не знаю. — Пані, я не жартую. Я відчуваю енергію цього місця, вона чужа. Мені потрібна допомога.

— Злато, не зважай! — подруга тягне її за руку назад у дім. — Це якась афера. Зараз він скаже, що в нього вкрали коня і попросить грошей на "карету". Закривай двері, бо ще заграбастає твій ноутбук!

Я бачу, як у очах Злати гасне той перший вогник захвату. Вона дивиться на мене так, ніби я — божевільний жебрак у дорогому вбранні.

— Мені шкода, — каже вона вже серйозніше. — Але я не вірю в казки. Доброї ночі.

Двері зачиняються перед моїм носом. Клацання замка звучить як вирок. Я залишаюся на самоті з хуртовиною. Я — майбутній король, людина, що керує стихіями, стою на морозі в іншому світі, і мене щойно виставили геть як настирливого торговця спеціями.

Я розвертаюся і йду геть. Сніг набивається у чоботи. Мороз кусає за вуха. Я встигаю пройти лише кілька кроків до хвіртки, коли чую, як двері знову рипнули.

— Гей! Стійте! — це її голос. Злата вибігає на ґанок, накинувши на плечі дивну маленьку… накидку? Мантію? Що це в біса за одяг тут такий?

— Злато, ти з глузду з’їхала? — чую я роздратований крик її подруги зсередини. — Він же може бути маніяком!

— Оленко, поглянь на нього! Він же замерзне в цьому оксамиті! — кричить вона у відповідь і знову звертається до мене: — Слухайте... Адріане! Ви справді не знаєте, куди йти?

Я зупиняюся і повертаюся. Моє обличчя вже заніміло, але гордість не дозволяє мені тремтіти.

— У цьому світі в мене немає ні дому, ні підданих, пані Злато.

Вона зітхає, вагаючись лише мить, а потім рішуче вказує рукою на невелику охайну будівлю трохи осторонь від основного будинку.

— Там у мене літня кухня. Там тепло, є диван і... ну, умови нормальні. Переночуйте там. А вранці вирішимо, що з вами робити.

Я дивлюся на цю дивну дівчину. Вона мені не вірить, вважає за дивака, але її серце виявилося м’якшим за кригу цього світу. Я схиляю голову в подяці.

— Ваша доброта не буде забута, Злато з Житомирщини.

Читати тут ✨ Принц на моєму порозі ✨

Ваші відгуки, сердечка, додавання в бібліотеку і, звісно, підписка на сторінку автора - неймовірно цінні. А ще долучайтеся до телеграм каналу, де завжди багато всього цікавого.

Ваша Яся ♥️