Розділ 1. Кава, корона і стукіт у невідоме

Злата

— Злато, та ти тільки поглянь! Це ж справжнісінька корона, я тобі присягаю! — Оленка мало не вихлюпує залишки своєї кави, тицяючи пальцем у мою чашку.

Я сміюся так голосно, що, здається, цей сміх розлітається сріблястими дзвониками по всій кухні, де пахне корицею, мандаринами та передчуттям чогось неймовірного. Сьогодні Святвечір, і повітря навколо наелектризоване так, що волосся на потилиці злегка ворушиться. Ми вирішили погадати «на долю», хоча я завжди вважала себе реалісткою. Але зараз, дивлячись на темну гущу, що вигадливо застигла на дні порцеляни, я справді бачу зубці. Чіткі, гострі, величні.

— Ну звісно, Оленко! Принц! Прямо на білому коні, або краще — на червоному Феррарі, щоб вписатися в ландшафт нашої вулиці, — жартую я, але серце чомусь робить кульбіт.

Енергія всередині мене вирує. Я підхоплююся з крісла, підбігаю до вікна і відсмикую штору. Надворі — справжня зимова казка. Сніжинки кружляють у шаленому вальсі, підсвічені ліхтарями, і все навколо здається припорошеним чарівним пилом. Я відчуваю таку легкість, ніби за спиною ось-ось виростуть крила. Це Різдво має бути особливим. Я просто знаю це. Кожна клітинка мого тіла кричить про те, що зміни вже на порозі.

— Слухай, уже майже північ! — вигукує подруга, заглядаючи в телефон. — Загадуй бажання, швидко!

Я заплющую очі, вдихаю повні груди морозного повітря, що просочується крізь щілини, і шепочу про себе: «Нехай моє життя перетвориться на диво. Нехай прийде той, хто змінить усе».

Годинник у вітальні починає свій повільний, урочистий бій. Один. Два. Три...

На десятому ударі вхідні двері здригаються від впевненого, гучного стукоту. Ми з Оленкою завмираємо. Сміх миттєво згасає, поступаючись місцем приголомшеній тиші. Хто може прийти в такий час? Сусіди?

Я йду в коридор, відчуваючи, як пульс калатає десь у горлі. Пальці тремтять, коли я торкаюся холодного замка. Різкий поворот ключа, я відчиняю двері й... забуваю, як дихати.

На моєму порозі, прямо посеред снігової віхоли, стоїть чоловік. Він високий, неймовірно красивий і виглядає так, ніби щойно зійшов з екрана історичного фільму про епоху королів. На ньому розкішний червоний камзол, розшитий золотом, білосніжне мереживо на шиї і високі шкіряні чоботи. Сніжинки тануть на його широких плечах, а в очах — суміш розгубленості та владної величі.

Він дивиться на мене так, ніби я — восьме чудо світу, а потім робить крок вперед, простягаючи руку в рукавичці.

— Прошу вибачення, пані, — його голос глибокий, оксамитовий, він вібрує в моїх грудях. — Моє ім'я принц Адріан. Я, здається, трохи схибив зі шляхом до королівської зали. Чи не підкажете ви, у чиєму володінні я опинився і де мій замок?

Я кліпаю очима, переводячи погляд з його ідеально укладеного волосся на свою кавову чашку, яку все ще стискаю в іншій руці.

— Адріан? — навіщось повторюю я ім'я, наче пробую його на смак. 

— Принц Адріан, якщо бути точним, — він ледь помітно вклоняється, і в цей момент я розумію: моє ворожіння щойно збулося буквально. На моєму порозі стоїть справжній принц, і він абсолютно не має уявлення, що таке «Феррарі».

Любі читачі, ця невелика історія буде безкоштовною. Дарую вам казку на ці свята. Бережіть себе і будьте щасливими!

Буду дуже вдячна за підписку на сторінку автора та лайк і коментар книзі, якщо сподобалася. Ваша Яся ♥️