Академія Суддів. Морфей.

Елевонда. От чого я не очікувала, що вже в цьому розділі Брі знову зустрінеться з Морфеєм. І дізнається відповіді, які хотіла, от тільки ледь не заплатить своїм життям за них. ( Або розділ про те чому небезпечно самій і майже без нічого йти до лиходія) 

А потім я нарешті побачила місце у якому стою. Це була темна кімната, до тремтіння моторошна і надзвичайно прекрасна водночас. Усе було у незвичайних відтінках від синього до майже чорного як найтемніша ніч. 

Я здригнулася і відійшла у тінь, щоб можна було роздивитися довкола, і аби ніхто не побачив мене. 

Стеля приміщення наче губилася десь далеко у височині. А світло надавали дивні мерехтливі і дуже тонкі ланцюги, які тягнулися до чоловіка на троні. 

“Морфей. Ректор Академії Сновидінь” 

Пояснення прийшло настільки просто, наче було відоме мені завжди. І це відчувалося до жаху правильно. Наче ця академія була мені дуже добре відома. 

– Ти прийшла, моя люба Дельфі, –  чую проникливий голос.

–  Так, –  після цього я бачу сестру, яка слухняно підходить до нього. 

Він торкнувся до її волосся наче гладив по голові, а потім повільно провів рукою по її щоці, а потім підняв її обличчя. 

Дельфі навіть не поворохнулася, зазвичай вона б уже кричала про те, що ніхто не має права порушувати її особистий простір. 

Чому ж ти мовчиш сестро? 

–  Щось ще? –  запитала вона приторним тоном, –  чи я щось зробила не так? 

Ні мене точно зараз знудить! Авторко, коли там вже ця триклята сцена завершиться!?

Елевонда. Скоро, на щастя. Я й сама не змогла б писати її довго. 

–  Усе гаразд, –  прошепотів він і схилився ближче, а я стиснула долоню, бо іншою рукою тримала щоденник. 

Я притиснула до себе щоденник і повільно обернулася. 

–  Ось ви й тут панно Брігель, давно хотів зустрітися з вами особисто та все не випадало нагоди, –  почула я голос Морфея, який ліниво вмостився на цьому троні. 

Вам же ж гірше, якщо я побуду тут довше. 

–  Як і я, –  усміхнулася і протягнула, –  пане Лиходію. 

–  Гаразд, але думаю ви вже й самі про все здогадалися, –  проговорив і його очі зблиснули темрявою, –  але знаєте я очікував, що ви запитаєте про мене в першу чергу? –  у його голосі здавалося було щире зацікавлення чому я так не зробила. 

–  Бо це безглуздо. Де таке бачено, щоб лиходій все про себе на блюдечку підносив головним героям? Хіба якийсь зовсім недолугий, – як говориться інстинкт самозазисту вмер і воскресати не збирається. 

–  А з чого ви взяли, що головна героїня? –  раптом абсолютно серйозно запитав він. 

Але ж…

Я відчула як щось тріснуло. Підняла голову –  стеля. Я ледве встигнула відстрибнути вбік, аби мене не придавало уламками. 

–  Мені байдуже, –  коротко і рішуче заявила я і побачила, що деякі шматки стіни так і зависли і повітрі. 

Я не здаюся так просто і такі слова не вибють мене з колії. 

–  Відповідь. Не заговорюйте мене. Усе ж таки у вас залишилося одне питання. 

Я дізналася усе що могла, а отже чи не час уже втекти. 

–  А тепер спробуй вибратися Брігель. Сподіваюся ми більше не побачимося, –  на мить його очі недобре зблиснули і він махнув рукою. 

Ланцюги тривожно задзеленчали і я здається почала розуміти. 

Що якщо вони насичують його силою? Або щось подібне. 

Але головну здогадку я боялася озвучити. 

Власне мені було не до цього. 

Світ закрутився так само як тоді, коли я танцювала. І це єдина причина чому я змогла втримати рівновагу навіть, якщо усе навколо ні. 

Краєм ока побачила, що у щоденнику нарешті почали проявлятися слова. 

Телеграм канал