Справа 7. Морфей.

Після цього ми попрощалися і він сказав, що скаже нам як тільки знайде потрібні докази, а ми нарешті вирушили на квартиру. 

Я втомлено скинула одяг і опустилася на диван. Тоунс вже за звичкою пішов робити для нас каву, а я дістала щоденник і почала його проглядати на наявність нових подій. 

Як я вже зрозуміла після тих видінь мав би з'явитися новий текст. І це було правдою. Наступна сторінка вже була заповнена. 

Я знала, що потрібно зачекати на Тоунса і не робити щось самостійно, але текст здавалося сам притягував мене. 

 “Сьогодні я зробила дещо жахливе. Чи це було падіння на самісіньке дно? Хто це тепер зрозуміє. Пісня, яку я записувала. Слова, які я говорила. Чи варто було це робити? Він найстрашніша людина, яку я знаю. Ніколи б не подумала, що професор Сильфід стане моєю погибеллю. Чи точніше те, що зустріч з ним і ця дурнувати одержимість привели мене до його брата близнюка. 

Він той кому належить ніч. Він той кому належать сни. І той кому не можливо перечити. 

І тепер я…

Тут слова були стерті. А сам текст написаний наче поспіхом. А деякі слова і зовсім були ледь розбірливі від сліз. 

Дивно, як так, що вони не висохли. 

А потім я нарешті побачила місце у якому стою. Це була темна кімната, огидна і надзвичайно прекрасна водночас. Усе було у незвичайних відтінках від синього до майже чорного як найтемніша ніч. 

Я здригнулася і відійшла у тінь, щоб можна було роздивитися довкола, і аби ніхто не побачив мене. 

Стеля приміщення наче губилася десь далеко у височині. А світло надавали дивні мерехтливі і дуже тонкі ланцюги, які тягнулися до чоловіка на троні. 

“Морфей. Ректор Академії Сновидінь” 

Пояснення прийшло настільки просто, наче було відоме мені завжди. І це відчувалося до жаху правильно. Наче ця академія була мені дуже добре відома. 

– Ти прийшла, моя люба Дельфі, –  чую проникливий голос.

–  Так, –  після цього я бачу сестру, яка слухняно підходить до нього. 

Я стараючись ступати якомога більш безшумно і не перечепитись об ці ланцюги наближаюся ближче. 

Тепер я бачу, що вони й справді схожі з професором Сильфідом тільки у цього волосся значно темніше. 

–  Ти зробила те, що я про тебе попросив, –  його тон мені зовсім не подобається. 

–  Так, –  голос Дельфі настільки покірний, що я відчуваю ще більший неспокій. 

Вона виглядає втомлено, говорить беземоційно і складається враження, що переді мною порожня оболонка. Лялька маріонетка, якою можуть керувати як забажають. 

Що ж він змушує її робити? 

А потім стається те, що змушує мене ледве стримувати бажання блювати прямо тут. 

Елевонда. Повністю тебе підтримую. Ненавиджу цю частину. 

–  Молодець, Дельфі. 

Елевонда. Я не можу це написати. 

У моїй голові слова прозвучали капсом і я її повністю підтримувала. 

Елевонда. Гаразд для цього у нас є "She's back" А на крайній випадок можна й зовсім очі заплющити. 

Він торкнувся до її волосся наче гладив по голові, а потім повільно провів рукою по її щоці, а потім підняв її обличчя. 

Дельфі навіть не поворохнулася, зазвичай вона б уже кричала про те, що ніхто не має права порушувати її особистий простір. 

Чому ж ти мовчиш сестро? 

–  Щось ще? –  запитала вона приторним тоном, –  чи я щось зробила не так? 

Ні мене точно зараз знудить! Авторко, коли там вже ця триклята сцена завершиться!?

Елевонда. Скоро, на щастя. 

–  Усе гаразд, –  прошепотів він і схилився ближче, а я стиснула долоню, бо іншою рукою тримала щоденник. 

Якщо він надумає її поцілувати я просто приб'ю його тут і зараз. 

Елевонда. І було б книзі кінець, бо наш лиходій вмер. А що не погано. 

Альтернативна кінцівка. 

Брігель. Це однозначно цікаво. 

Елевонда. Тільки як ти це зробиш. 

Брігель. Не у прямому сенсі вбивати ж. 

Елевонда. Гаразд. 

Я не втрималася. Ні я справді більше не могла дивитися на це знущання. Я знала, що роблю найбезглуздіше, що можна і можливо навіть не зможу покинути це видіння. Але це було сильніше за мене. Я просто знала, що повинна зробити. 

Зі всієї сили кинула щоденник в сплетіння ланцюгів і побачила як по них наче пройшовся розряд струму, а потім усі вони осипалися вниз чимось чорним. 

–  А ось і наша Брігель! – якось щасливо сказав він відпускаючи Дельфі і вона впала без сил прямо на підлогу. 

–  Вітаю, пане Лиходію, –  не стрималася я і навіть присіла у реверансі. 

–  І що ти робитимеш далі? –  запитав він зацікавлено, але так наче у нас було безліч часу у цьому просторі. 

Я підійняла погляд на нього і все зрозуміла. 

Брігель Амаль стала тою, хто навіки запечатала Морфея, та ніхто так і не дізнався, що сталося з нею…і її сестрою. А через деякий час вона й зовсім зникла з пам'яті інших. 

Брігель. А мораль цієї кінцівки така – не кидайтеся сумнівними щоденниками у ланцюги незрозумілого призначення. А взагалі мені потрібно більше альтернативних кінцівок. 

Елевонда. Гаразд. 

Брігель. А взагалі у чому була моя помилка. 

Елевонда. Думаю в щоденнику, він же ж мав тебе звідти вивести. Та й ланцюги також не для краси там висять. 

Що ж а тепер час повертатися до реальності як говорила моя улюблена героїня. Тут він просто прошепотів їй щось ще і вона піднявшись з місця як те зомбі покинула приміщення і я вже збиралася чкурнути за нею, але відчула як двері зачинилися прямо переді мною і відкриватися не збиралися. 

Я притиснула до себе щоденник і повільно обернулася. 

–  Ось ви й тут панно Брігель, давно хотів зустрітися з вами особисто та все не випадало нагоди, –  почула я голос Морфея, який ліниво вмостився на цьому троні.