Дивне хвилювання підступає до горла, жар розливається щоками, ніби я стою над розпеченим реактором. Піт виступає на скронях, але я не витираю — боюся, що рух видасть тремтіння в пальцях.

Я змогла.

Я стала однією з них.

Ні.

Я стала кращою за них.

— Тріно, ми змогли це зробити! — Астрід кидається до мене, обіймає за плечі так міцно, що я відчуваю, як її серце б’ється крізь тонку тканину мундира. — Ми тепер, наче рок-зірки!

Вона сміється — щиро, дзвінко, її очі блищать, як зорі в ілюмінаторі на нічному боці орбіти. Я змушую губи розтягнутися у відповідь — широка, впевнена усмішка, яку відпрацьовувала перед дзеркалом сотні разів. Сподіваюся, це виглядає природно. Сподіваюся, ніхто не помітить, як у кутиках моїх губ тремтить щось інше.

Сподіваюся, це все справді відбувається.

                          Слухач