Я сьогодні трішечки вибилася з графіку оновлення розділів. Тому додала бонусом ще один маленький)))

— Алексіс! Чекай!

Я не зупинилася, хоча всередині все здригнулося від звуку його голосу.

— Я не будив тебе навмисно. Тобі потрібно було відновити сили, — Дарій наздогнав мене легким, пружним кроком.

— Можеш не виправдовуватися, — кинула я через плече. — Який ти дбайливий, аж нудить.

— Тобі не набридло злитися? — він порівнявся зі мною, усміхаючись, як раннє літнє сонце. Його це явно забавляло.

— Я не злюся…

— Ти розчарована, — закінчив він за мене.

— Саме так!

Я прискорила крок, відчуваючи, як закипає праведний гнів. Він залишився стояти на місці, спостерігаючи за мною з тією своєю нахабною впевненістю. Хотілося стерти цю зухвалість з його обличчя. Як він сміє так поводитися після всього?!

План народився миттєво.

Я різко розвернулася. Він уже стояв спиною до мене, щось пояснюючи молодому лицарю.

Підскочила до нього, мов кішка. Одним різким рухом підбила його ногу, водночас закидаючи руку йому за шию й змушуючи нахилитися назад, втрачаючи рівновагу. І в останню мить — відпустила.

Він із глухим гуркотом, наче зрубане дерево, впав на спину просто до моїх ніг.

Увесь табір завмер. Лицарі застигли з недоїденими шматками хліба.

Дарій лежав нерухомо, дивлячись на мене своїми темними очима, навіть не кліпаючи.

— Ще раз так зробиш, — нахилилася до нього так низько, що бачила кожну риску на його обличчі, — і пошкодуєш!

— І що саме ти зробиш, Алексіс? — прошепотів він, і його губи знову розпливлися в усмішці. — Впаду до твоїх ніг? Я вже тут.

Я стисла зуби від люті, різко розвернулася і пішла геть, відчуваючи на спині десятки приголомшених поглядів.

Але, дідько… мені це насправді сподобалося.

Запрошую до читання!

♥️♥️♥️Дякую всім за ваші коментарі та підтримку ♥️♥️♥️