Королівство зимових ельфів

Зимовий ліс був жаским та красивим. Чарівний сніг прикрасив гілки дерев і кущі блискучим, як дорогоцінна крихта, інієм, замело високі кучугури, а іскристий під яскравим сонцем білий пух був немов покритий сріблом і діамантами. Але ось диво — здається, щойно були сутінки за вікнами палацу Ейріна Крижаного, адже в ту мить, коли Ріаннон тримала в руках прощальну записку Аланеля, вечірнє сонце забарвило сніжну пустку в багрянець... А зараз стояв ясний день, і сонце осявало зимовий ліс, огортаючи все золотом і бурштином. Чарівність Пагорбів вже майже не дивувала дівчину, і вона йшла слідом за чарівним котом повелителя зимового королівства так, ніби це був не дикий ліс на краю світу, а звичайне містечко, її рідний Вінтер з затишними кав'ярнями та лавками майстрів, вузькими вуличками й красивими площами...
Звуки наближалися. Чулися сопілки, линули грайливі мелодії скрипки, незмінної супутниці кочового народу, який бродяжить по світу людей у строкатих наметах, показуючи фокуси й наводячи ілюзії. Невже тут, у королівстві Зимових ельфів, теж є свої циркачі та артисти? Але хто ж це? Ельфи та інші чарівні істоти Пагорбів хоч і любили веселощі, але, як вже зрозуміла Ріаннон, віддавали перевагу балам або урочистим ритуалам... Втім, Оллін відкрив портал ближче до поселень гірських тролів, а ці дикі створіння напевно жили інакше — не так, як благородні ельфи і феї.
Значить, ярмарок і балагани можуть бути для розваги тролів... І раптом стало неймовірно страшно йти по скрипучому снігу між ялинами й кедрами, прислухаючись до кожного шереху, — зашелестить сніг або трісне гілка, впаде десь крижинка або камінь... все викликає у Ріаннон тремтіння. І здається — її серце розірветься від жаху перед моторошними тролями. Адже тільки-но вона майже насолоджувалася красою зимової гущавини... як швидко змінюються її почуття!
Вона так сміливо і рішуче кинулася в портал за Олліном... але що вона, слабка людина, може протиставити Еорі? І Ріаннон вже шкодувала, що втекла від Ейріна — адже хто знає, можливо, з ним вона б з легкістю повернула додому хлопчика...
— Я знаю, ти боїшся, — раптом сказав кіт і зупинився на невеликій галявині біля повалених сосен, махнувши хвостом. — Але послухай мене...
Ріаннон завмерла, пильно дивлячись на Олліна.
— Ти вже знаєш, що колись я сам був тролем, і відьма Гріла врятувала мене від такого жахливого життя, подарувавши нове тіло і нову долю. Але можливість перетворюватися — не забрала. Я ніколи не користувався нею, адже хто з власної волі захоче стати волохатим моторошним чудовиськом?.. — Оллін блиснув зеленими очима. — Хтось скаже, що зараз я теж досить волохатий... але при цьому коти неймовірно милі, чи не так?
Ріаннон мимоволі посміхнулася його словам. Присіла на повалений стіл — ноги від втоми не тримали, занадто багато було в цей день випробувань. Склала замерзлі руки на колінах — муфту вона забула в палаці, так поспішно летіла до порталу слідом за Олліном!
— Отож, — продовжив йольський кіт самовдоволено, — тобі пощастило, що я поруч і допомагаю, бо ми з легкістю змішаємося з племенем гірських тролів завдяки магії. Ми знайдемо чаклунку, яка допоможе мені повернути справжній вигляд і накласти на тебе ілюзію. І так ніхто не зрозуміє, що ти чужа, та ще й людина. Головне, довірся мені, Ріаннон. І все буде добре. Ми врятуємо дурне хлопчисько від тролів. А тепер бери себе в руки й досить тремтіти! Мало хто зважився б відправитися зі мною в чарівну гущавину!.. Зараз ми вийдемо до табору, він ходить між світами не одну сотню років, впевнений, ти побачиш чимало знайомих ... Нічого не бійся, ці люди не заподіють тобі шкоди, вони покручі та нащадки одного чарівника, який колись покинув Пагорби й відправився мандрувати у ваш світ. Ці люди допоможуть нам — вкажуть шлях до тролів, подарують ілюзію. А може, ще й корисні поради отримаємо. Ходімо ж, Ріаннон!
І кіт помчав вперед, раз у раз озираючись і перевіряючи, чи встигає Ріаннон. Вона ж — звідки й сили взялися — підхопилася зі стовбура і кинулася за ним, туди, де грала скрипка і хрипкий голос співав старовинну баладу про лицаря і закохану в нього троліху.
Ліс скоро закінчився — дерева різко розступилися, відкриваючи вид на засніжену пустку з безліччю наметів, біля яких були прив'язані довгогриві чорні коні з червоними очима і стояли скрині та заповнені всяким мотлохом вози. Між ними бігали чорняві діти в шубках і хустках, а біля наметів сиділи старі й витончені стрункі жінки в шароварах і хутряних жилетках. Стрункі міцні чоловіки здалеку дивилися, як танцюють з сокирками кілька розряджених в червоний шовк хлопців — і як їм не холодно?.. Музиканти грали на скрипках і сопілках, всюди майоріли на вітрі стрічки й линули голоси — хто це завітав до їхніх наметів. Всі, від малого до великого, з цікавістю розглядали кота і дівчину, що йшли до найбільшого намету. Але погляди були не злі. Один з хлопчаків підскочив до Ріаннон і простягнув їй льодяник на паличці, який вона з усмішкою прийняла, шкодуючи, що у неї немає з собою частування для дітей.
Від розкладених навколо стоянки вогнищ йшов запах ялинових гілок, пахло смолою і морозною свіжістю, кедровими шишками та напоєм з калини — пряним, кислуватим. Ріаннон раптом зрозуміла, як давно не їла. І спрага раптом стала нестерпною.
Покривало намету відсунулося, і звідти визирнула стара жінка в барвистому чоловічому камзолі й штанях, високих чоботях і вовчій шкурі. Ріаннон завмерла, впізнавши її. Це ж та сама циганка, яка на ярмарку у Вінтері заманювала поворожити, а лерд Ейрін відвів її, сказавши, що ця чаклунка вкраде її радість, щоб кинути у свій чарівний йольський казан бажань!
— Неблагих зим і темних ночей, — вклонилася коту і дівчині ворожка і жестом запросила зайти в намет.