Академія Суддів. Остання петля часу.

У новому розділі, Брігель дізнається, що Тоунс також сприймає петлі і може подорожувати з нею щоденником. 

Елевонда. У мене коли я дивлюся на це зображення складається враження, що вони банк обікрали. 

– Мені потрібно на нашу таємну квартиру. Є багато невирішених справ. Ти допоможеш мені? – повернувши самовладання попросила я. 

Мій тон був звичним – рівним і беземоційним. І я могла полегшено зітхнути. Небезпека минула. Я змогла знову думати про справи, а не потрібні почуття. 

Він кивнув. 

Тепер спустилась вниз і сіла на мотоцикл позаду Тоунса. Саме цей транспорт був найбільш популярним в Артуріумі. Я як завжди щасливо усміхнулася від адреналіну, який приходив під час поїздки. Міцніше обійняла Тоунса. Хоча цього разу він їхав значно повільніше, ніж він може. Брудні і сірі вулиці змінювали одна одну аж поки ми не наблизилися до непримітного багатоквартирного будинку. 

Холодильник і полички заставлені справжніми продуктами. Я щасливо всміхнулася. Жити можна. 

– Ти тут лише на тиждень? – запитав він ставши за мною, зосереджена в своїх думках я навіть не почула, коли він це зробив. 

Він був надто близько. Хоч би не почув як моє серце б'ється? Я згадала про свою улюблену персонажку, яка могла померти і фраза про це змусила ритм поступово прийти в норму. 

Обернулася до нього і тихо прошепотіла. 

– Можу й на довше, якщо не виженеш. 

– Брі, щось сталося? 

– Витратила час бо довго дещо доходило, – коротко відповіла я і показала йому сторінку, коли він сів поруч. 

Накрив мої плечі пледом, мабуть, хвилювався щоб я не змерзла. Вдячно усміхнулася і продовжила. 

– Ось ця пісня схожа на ту, яка стоїть у Дельфінки на дзвінку. Але в жодній з них мені зовсім не знайома мова, – засмучено відповіла я. 

І назва також була знайома "Blue moon" Тільки я не могла зрозуміти звідки знаю. 

Нарешті пара завершилася. 

Я здригнулась, коли почула власні слова того дня. Це була наша остання розмова. 

– Тримайся, Брі, – тихо шепнув він, – ця сцена скоро завершиться. 

Я зітхнула. Хто ж ти такий насправді, Реджинальде Тоунсе, якщо вмієш і знаєш щось таке? 

– Ходімо Дельфі, – мій голос збоку звучить зовсім чужорідно, наче й не мені належить. 

– Я маю дещо запитати у професора, наздожену тебе згодом, – вона говорить своїм звичним тоном і я йду. 

Професор Сильфід сидить за своїм кріслом і підіймає свій погляд, коли вона кличе його. 

– Панно Дельфініум, вам щось потрібно? 

Вона декілька хвилин мовчить, а потім випалює на одному погляді те від чого моє серце завмирає. 

– Ви подобаєтеся мені, професоре Сильфіде, – він декілька митей дивиться на неї, а потім відбиває ритм по столу і нарешті починає говорити. 

Що!? Мій шок у шоці. Вона серйозно це сказала вголос. Я б точно не змогла. 

Елевонда. Вона неймовірно крута. 

– Панно Дельфініум…

– Якщо ви збираєтеся відмовити, прошу зробіть це в кінці навчально року. 

– Я змушений відмовити вам зараз, – зрозуміло, що слова даються йому невимовно важко, наче це останнє що він хотів сказати, – бо у кінці навчального року мене вже не буде в академії. 

Елевонда. А ще це одна з ключових сцен через яку узагалі тепер є арка Дельфі і Сильфіда.  

Телеграм канал