Із записів в щоденнику Дельфі.

Чи є сенс уточнювати, що все знову повторилося? Думаю, ні. П’ята петля. Чомусь було відчуття, що це остання і найважливіша. Хоча я завжди знала, що петлі це один день, але щоб це був цілий тиждень…це було надто дивно. 

Ось чому я вирішила запитати про це в Тоунса. Здається у минулих петлях я зосередилася на інших сюжетних лініях і зовсім забула про нього. Хоч він щиро хвилювався про мене. 

– Мені потрібна твоя допомога!

– Сподіваюся ти не попросиш мене, щоб я організував тобі зустріч з моїм дядьком, щойно прокинулася, – натягнув усмішку він, а я зрозуміла, що не розумію про що він говорить. 

– У сенсі просила про зустріч? – здивовано подивилася на нього, після того як він допоміг мені сісти. 

– Було таке. Ледве очі розплющила і одразу так і сказала, ще й таким наказовим тоном, що я не зміг ослухатися, – тихо сказав він, абсолютно серйозно, хоч і виглядав так, наче сам перестає вірити у свої слова. 

– На коли була запланована зустріч? – дещо тремтячим тоном запитала я. 

Тоунс пам'ятав про те що сталося на самому початку. Можливо саме це спровокувало події петлі. ( У сенсі події, які сталися в той день, а не те що він памятав)

– Майже перед самим випускним. І це стосувалося справи твоєї мами Інес. 

– Я сказала тобі? – щиро здивувавшись запитала, адже повірити не могла, що справді відкрила цю таємницю. 

– Так, коли ми шукали докази, – ледь всміхнувся він. 

– А що сталося далі? – запитала уже здогадуючись, що він скаже. 

– Я прокинувся на тому самому місці і у той самий день. Вп'яте, якщо бути точним. Це ж те про, що ти хотіла запитати? – проникливо запитав він. 

Я вражено ахнула. Він пам'ятав дні петлі. Усі, а я й здогадатися не могла, що прирекла його на щось таке. Відчула не характерну для себе вину перед ним. 

Але чому ж він, якщо скоріше за все здогадувався не сказав їй. Чи це вона була надто зайнята читанням щоденника і усім іншим, що навіть не звернула уваги на одного з важливих людей тут. А їй і так можна сказати, що не було. 

– Брі? Усе гаразд? – замість того, щоб злитися на неї він в першу чергу хвилюється. 

Серце мимоволі починає битися. І вона вперше за весь час дивиться на нього. Не повз чи крізь. Підіймає очі і зустрічається з його. 

Тепер прочитавши щоденнк Дельфі вона й сама почала дещо краще зрозуміти. 

Вона теж не знала, коли це все почалося. Може й від самого початку, але прикритися звичайною грою на публіку було безпечніше і легше. 

Зайві емоції лиш псують життя. 

Елевонда. Ну все час просити в лікаря зілля. 

Ваша правда, авторко. 

Елевонда. Але ж тобі невимовно цікаво дізнатися, що станеться, якщо усе вийде з під контролю. 

І знову в точку. Стовідсоткове потрапляння. Гра може стати навіть цікавішою, якщо вона не буде зовсім штучною. І все ж ще зарано. 

– Я просто дещо важливе зрозуміла, ось і випала трішки з реальності, – проговорила я зі своєю звичною невинною усмішкою. 

А тоді додала вже абсолютно щиро. 

– Пробач мене. Це все точно через мене, а я дурепа навіть не подумала поцікавитися як там поживає мій найкращий партнер і чи знає щось про це, – з виною у голосі сказала вона. 

“Точно ви могли скільки тижнів провести разом, а тепер що” – прошепотів внутрішній голос і вона відчула, що починає думати про щось явно не те. 

Брігелю. Ні. Про. Що. Таке. Я. Не. Думала. 

Елевонда. Гаразд повірю. 

Брігель. Авторко! 

Елевонда. Я вже років десять як авторка. 

Брігель. Будь ласка, не нав’язуй мені жодних непотрібних думок. 

Елевонда. Сюжет від твого імені, не від третьої особи. Це наклеп, альдерін. 

Я мала на увазі, що ми справді могли б щось знайти за минулі тижні. А тепер що. 

– Мені потрібно на нашу таємну квартиру. Є багато невирішених справ. Ти допоможеш мені? – повернувши самовладання попросила я. 

Мій тон був звичним – рівним і беземоційним. І я могла полегшено зітхнути. Небезпека минула. Я змогла знову думати про справи, а не потрібні почуття. 

Він кивнув. 

Цього разу мене навіть виписали швидше чому я була надзвичайно рада, після чого я швидко зібрала потрібні речі з гуртожитку. І вже була готова виходити, але потім таки не витримала і швидко написала записку для Кліти. 

Не знаю чи пам'ятає вона минулі петлі, але йти не попрощавшись було не у моєму стилі. 

Тепер спустилась вниз і сіла на мотоцикл позаду Тоунса. Саме цей транспорт був найбільш популярним в Артуріумі. Я як завжди щасливо усміхнулася від адреналіну, який приходив під час поїздки. Міцніше обійняла Тоунса. Хоча цього разу він їхав значно повільніше, ніж він може. Брудні і сірі вулиці змінювали одна одну аж поки ми не наблизилися до непримітного багатоквартирного будинку. 

– Ти як. Голова не паморчиться, нічого не болить, – одразу запитав він, а потім додав зі своєю звичною лукавою усмішкою, – свідомість втрачати не збираєшся, Брі. 

Ось у такі моменти я починаю думати, що він мені взагалі не подобається. Це ж потрібно бути таким ідеальним, а потім як щось ляпнути. 

Елевонда. Навіть зелені прапорці можуть мати свої мінуси. 

Отож то, не може існувати ідеальних людей. І взагалі він не дотягує до моїх стандартів. 

– Усе чудово. І ні не збираюся, – буркнула я і демонстративно швидко почалапала вверх. 

– Я не хотів тебе образити, моя кохано Брі, – сказав він, наздогнавши мене. 

Невже він навчився ходити швидше. О це так! А як же правила їхньої аристократії. Чи це він заради мене? Я відчула як моя самооцінка мимоволі підіймається вверх. 

У голові заграла якась дивна мелодія, яку я точно колись чула. Ще й мова схожа на ту, яку була в записнику Дельфі. Точно потрібно буде його переглянути. 

Квартира була на третьому поверсі з пяти. Невелика, але надзвичайно затишна. Навіть шкода, що ми з Тоунсом просто не можемо залишитись тут назавжди.