Ця історія народилася не як роман.
Вона з’явилася з фрази, яку ми всі чули сотні разів —
«та й таке…»

Інколи ці слова звучать як захист.
Інколи — як виправдання.
А інколи — як спосіб не дивитися правді в очі.

Марисю — не героїня у класичному сенсі.
Вона не рятує світ і не прагне бути кращою версією себе.
Вона просто живе — між родиною, кухнею, списками справ
і відчуттям, що десь усередині лишилося щось недоговорене.

Цю книжку можна читати повільно.
Можна впізнавати себе.
А можна просто спостерігати — без осуду.

Я не знаю, чи ця історія комусь щось пояснить.
Але, можливо, комусь вона дозволить сказати вголос те, що давно мовчало.

? «Та й таке, Марисю…» — це не відповідь.
Це запитання, яке кожен ставить собі по-своєму.

В. Волковський