— І… який він?

Марія не відповіла одразу. Вона подивилася на Руслана, який мирно спав у неї на руках, потім — у вікно, що ледь проглядалося крізь щільні штори.

— Хороший, — сказала вона несподівано.

Я нервово всміхнулася.

— Ви жартуєте?

— Ні, — м’яко заперечила вона. — Він жорстокий, коли треба бути жорстоким. Але не тому, що йому це подобається.

Я мовчала.

— Ви думаєте, він завжди був таким? — тихо запитала Марія, не дивлячись на мене. — Холодним. Непохитним. Небезпечним.

Вона зітхнула, ніби наважуючись.

— Він виріс там, де інакше не виживали. Там, де слабкість каралася. Якщо ти не б’єш першим — тебе ламають. Спочатку кулаками. Потім… — вона ледь помітно кивнула, — по-справжньому.

Я відчула, як мимоволі стискається серце.

— Він не мріяв бути головним, — продовжила жінка. — Просто щоразу залишався живим, коли інші — ні. Старші гинули. Сильні зникали. А він… залишався. І з кожним разом відповідальності ставало більше. За своїх людей. За важкі рішення.

Марія нарешті подивилася на мене прямо.

— Головарем не стають. Ним залишаються, коли відступати вже нікуди.

Руслан тихо зітхнув уві сні.

— Жорстокість — це не його задоволення, — додала вона. — Це його зброя. Його мова. Єдина, яку там розуміють. Його ніхто не навчив жити інакше. Він просто не знає різниці між жити й виживати.