Уривок-сюрприз✨️

Вітаю, друзі❄️!

Нещодавно натрапила у своїх чернетках на уривок до "Іноді мрії збуваються" , де Аня таки потрапляє до магічної академії. Це той варіант подій, який міг статися після її розмови зі Змійкою… якби, звісно, бідну дівчину не затягнуло до палацу і не змусили рятувати Каема.

За початковим задумом я й справді планувала відправити Аню в академію. Ну а що)))більшість потраплянок там навчаються)). До того ж вона мала переховуватися одразу від кількох осіб: графа Беккера, мачухи і Каема.

Найцікавіше — Каем довго грав би з героїнею в «хованки», навіть не підозрюючи, що вона зовсім поруч. Аня вступила б під своїм справжнім ім’ям, а він на той момент його ще не знав. Та я вирішила, що це затягнеться надовго і довелося Ані спочатку рятувати свого дракона, а потім їхати до нього додому і знайомитися там...з його наложницею, ага✨️ оце сюприз був для головної героїні!

Власне, нижче — той самий уривок з альтернативного розвитку подій. 

Я жила на п’ятому поверсі (сподіваюся, ви відчули всю глибину мого майбутнього болю: життя без ліфта й постійна біганина крутими сходами).

 

У гуртожитку панував хаос: на першому поверсі стався інцидент у стихійників, і на стінах розквітли величезні квіти в прямому сенсі. Побоюючись цих гігантів, я буквально пролетіла до сходів, що вели на другий поверх — туди, де мешкала всяка нечисть.

 

Там завзято сперечалися чорт і домовик: хто помилився кімнатою і кому слід котитися до дідька. Зрештою обидва засміялися, а я потягла свою валізу на третій поверх.

 

У коридорі було спокійно, і я встигла подякувати усім наявним богам за існування світлих ельфів та фей. Та вже ступаючи з останньої сходинки на четвертий поверх, я відчула наближення апокаліпсиса. Інтуїція кричала поспішати і якнайшвидше забиратися на п’ятий.

 

Я рушила вперед, з острахом озираючись. На відміну від перших трьох поверхів, тут сходи знаходилися аж у кінці коридору, ніби хтось спеціально знущався наді мною. А без Змійки на плечі я не почувалася впевнено.

 

За моєю спиною відчинилися двері, й позаду пролунали кроки, а зі сторони сходів ішла біловолоса дівчина.

 

І звісно ж, саме в цю мить ми мали зіткнутися… точніше, кожен із нас намагався пройти повз, але коридор виявився надто вузьким. Я відступила праворуч, поступаючись дорогою дівчині — і в ту ж секунду хтось врізався мені в спину, штовхнув, і я разом із валізою полетіла просто на блондинку.

 

Мені неймовірно пощастило, бо вона не відступила, а спіймала мене так, як це буває лише в  романтичних фільмах. Її руки лягли мені на талію, обережно притримуючи, а прямий погляд знайшов мої очі. Моє серце пропустило удар не лише від її дій, а й через приголомшливу вроду цієї панянки.

Валіза випала із рук.

 

《— Вау! – саме це слово ледве змогло сформуватися в голові, щоб висловити моє захоплення. 》

 

Мене повернули в нормальне положення, і блондинка одразу ж гаркнула на того, хто мене штовхнув, наказавши зупинитися.

Вони зіткнулися. І характерами в тому числі. Уже з перших фраз було зрозуміло, що ці двоє знають одне одного.

 

— Ти! Другосортна магиня! Знову плутаєшся в мене під ногами?

 

— Це ти не дивишся під ноги, нездаро вухатий!

 

Мило. Але залишатися й слухати далі їхню гризню немає часу. Потрібно закрити цю кляту валізу, яка відкрилася під час падіння, і звалювати. На жаль, замок не хотів піддаватися, скільки б я не намагалася і як би не сопіла.

 

На мої руки лягли чиїсь долоні, змусивши мене зупинитися й підвести погляд.

 

— Давай допоможу. — Один помах руки — і над головою спалахнули сонячні іскри, розсипавшись на маленькі часточки. Вони впали на підлогу й згасли.

 

Я кліпнула, прибрала руки й здивувалася, помітивши полагоджений замок.

 

— Ох, дякую, — подякувала я хлопцеві, якого хвилину тому назвали нездарою вухатим, і підвелася.

 

— Хіба я не душка?

 

Його запитання збило з пантелику. Я навіть подумала, чи не почулося мені.

 

— Перепрошую?

 

— Галантний, привабливий, — мрійливо й по-дівочому зітхнув він. — А ще в мене добре серце. Ти маєш дякувати богам за явлену тобі милість графа Яронського.

 

Фейспалм.

 

— Чому так багато графів-ідіотів на мою голову? — прошепотіла я, прикривши обличчя рукою.

 

Але, вочевидь, мій шепіт почули.

 

— Що ти сказала?

 

Вирішивши, що саме час прикинутися дурненькою й таким чином не нажити собі ворогів у перший же день перебування в академії, я всміхнулася на всі тридцять два. Але чомусь цей граф шарахнувся назад. Усмішка недостатньо мила? Тоді усміхаємося ще ширше.

 

— Кажу, приємно було поспілкуватися, але дуже поспішаю. Вибачайте, — я ледве змогла вимовити ці слова й водночас усміхатися.

 

Не бажаючи більше залишатися в їхній компанії, я підхопила свою валізу і помчала вперед, кинувши коротке:

 

— Бай.

 

— Що означає «бай»? — почулося за моєю спиною невдоволене. — Гей, магічко недороблена, з чого смієшся?

— З тебе, йолопе.

А вже завтра чекайте візуал до цієї книги❤️❤️❤️