Всім привіт. Сьогодні вийшла третя глава новорічної книги "Сім'я 101".

Фрагмент (трохи не новорічний, але який є):

Ми з Артемом побігли до третьої машини у якій очевидно, що були люди. Одна так точно. Підбігли та дійсно побачили жінку. Вона сиділа між сидінням та подушкою безпеки.

— Подушка зберегла їй життя, але дивись — травмувала ніс і лоб, — тихо сказав Артем.

— Бачу…

— Таке буває. Спрацьовують дуже різко. Працюємо обережно.

Ми вже готувалися до деблокування, коли за спиною завила ще одна сирена.

Світло проблискових маячків розрізало снігову завісу.

— Нарешті приїхали, — коротко кинув Артем. Він вже був сконцентрований на роботі, як і я. Краєм ока побачила, що з цієї машини вийшло чоловік шість. Один з них роздав команди та підійшов до Ігоря. Видно, що то командир бригади. І раптом помітила, що до нас йде чоловік.

— О, нарешті підмога, — сказала я. Артем розвернувся подивитись. Його щелепа напружилась як і він сам. І тільки через зуби сказав.

— О, ні. Тільки не він.

Я вже хотіла щось сказати, але чоловік підійшов до нас.

— Що тут у вас? — запитав він та подивився прямо на Артема. Обличчя чоловіка стало кам’яним. Але швидко перевів погляд на обстановку яка навкруги нас.

— Чого стоїмо? — кинув він. — Тут двері вже можна різати.

— Стоп, — різко зупинив його Артем. — Машина на льоду. Спочатку фіксація.

— Та я бачу, — відмахнувся Андрій.

— Якщо “бачиш”, то не лізеш без оцінки, — холодно відповів Артем. — Клини сюди. І без самодіяльності.

— А ти все також любиш все контролювати.

— А, ти, лізти без оцінки ситуації.

Рятувальник стиснув щелепу, але таки розвернувся.

— Добре, — буркнув. — Робимо по-твоєму.

— Не по-моєму, — відрізав Артем, — а правильно.

Всім гарного дня та мирного неба. Бережіть себе та рідних.