Дні тяглися, як несмачна жуйка. Схожі один на другий та нецікаві. Часом починало здаватися, що скоро я сам стану таким самим, як усі оточуючі — вічно нудьгуючим і до всього байдужим.

Вставити номер — примірятись — скріпити. Так, тепер я розумію, чому в тутешніх питних закладах повно народу, але не чути особливих веселощів. Туди ходять не за веселощами, а за примарою іншого життя, якого насправді немає.

Вставити — примірятись — скріпити. Тому що є лише Завод і ця безглузда послідовність дій.

Вставити — примірятись — скріпити.

Вставити — примірятись — скріпити.

Вставити — примірятись — скріпити.

Мене раптово охопила злість. Я вкотре заніс руку над деталлю і завмер. Зараз вибухну. Це більше не може так продовжуватись.

— Кареле, не спи! Затримуєш хід!

Ах, затримую? Перевернувши номер, я рішуче приварив його догори ногами. І наступний. І ще. Що там, багато ще? Давайте!

Я прийшов до тями, мабуть, через півгодини. Ніхто не помітив моєї помилки. Жодна людина. На жодному етапі.

Ну, якщо так... Будемо оригінальні, чого вже там. Відтепер номери у нас кріпляться новим методом.

Саме в цей момент за моєю спиною, десь на відстані, пролунав тихий плач. Знову. Я чув його вже багато разів, наполегливо намагаючись повірити, що мені привиділося.

— Елаю, — звернувся я до свого «сусіда» по стрічці. — Ти це чуєш?

— Працюй. Просто працюй.

Наступного дня Елай пропав. На його місце прийшов новий працівник.

А до кінця тижня зник Авікус.

Загадку можна разом з героєм розгадувати ТУТ.

Запрошую ❤