Цікаве з книги "Полювання на Місяць"

– Так-так! Коли ми сюди приходили з мамою, то вона мені розповідала казки та цікаві історії пройдешніх літ! – мрійливо розповіла Віола.

– Нажаль, я не пам’ятаю казок, якось у нас не прийнято було їх розповідати, та і моя мама була зайнята, – відповіла я з жалем.

– О...як шкода…тоді я тобі сама розповім! Хочеш почути мою найулюбленішу? – перепитала Віола, плеснув в долоні.

– Так, якщо не важко.

 І Віола ще стала веселіша, вона щиро посміхнулася, набрала побільше повітря у легені, зробила самий серйозний вигляд, на який була спроможна дитина і почала.

 Ба більше, вона свої слова почала ілюструвати, наче живими картинками.

 Я бачила величні міста, плетені з лози чи вбудовані в дерева, чи які були самі деревами, а посередні зеленого міста стояв Кришталевий палац, який сяяв райдугою під промінням сонця, а коли Луна виринала з нього, він ставав срібним.

 Там жили тендітні та прекрасні істоти «вільний народ».

 Але все швидко змінилося – небо спочатку стало помаранчевим, потім почервоніло. І земля розверзлася і звідтіля вивалили хмари чудовиськ.

 Я нервово дивлячись на це, проковтнула грудку застряглу у горлі, а мої очі стали круглі від жаху, бо дуже були страшні ті істоти.

 Нічого собі...казочка для маленької дитини! У нас в світі на все що тільки можна рейтинги ставлять, і те що просто страшненьке не покажуть дитині, щоб не ламати ніжну психіку. А тут наче нема таких обмежень. Бідна дитина! Такого надившись перед сном і не заснеш, або буде сниться жахіття!

 Але страшне дійство продовжувалося і вже вільний народ вступив в бій з переважавшими по кількості противниками. І видно, що вільний народ тримався гідно, але кількість ворогів все ж давала перевагу. І от коли все здавалось, кінець вільному народу.

 Я вже кулаки в жмені зібрала від напруги дивлячись на це. Бо це ж крутіше за чотири де кінотеатри! Повне занурення! В мене серце стало, а потім понеслося.

 І от в небесах розкилися світові кола з яких випливли…наче щось схоже на чудернацькі кораблі, з яких вилетіли винищувачи.

 Віола сказала, що це прибули союзники з Древної Сіалії, вони прислали свою зброю, яка допомогла переломити хід війни і вільний народ отримав виплекану з таким болем перемогу.

 Тепер в мене очі на мокрому місці, довелося їх поспішити витерти, щоб не засмутили Віолу, яка здавалося не змарніла, напрочуд її посмішка стала ширшою, а в очах палало полум’я.

– Шкода, що зараз наш народ втратив зв’язок з Сіалією, можна було б знов попросити в них зброю, щоб вигнати людиськ з наших земель, – тяжко видохнула Віола.

 Я хотіла сказати малій мавці, що війна, то погано – вона несе тільки сльози, пролиття крові, та руйнування. Але я згадую, що саме люди більш за все це діло полюбляють і саме в людей найбільша кількість зброї для руйнувать.Так що я обурено відкрила рот і закрила. Присоромлена тим, що поки що мені нічим виправдати людство. Так, є якійсь намагання покращити стан планети, але вони занадто повільні, все ж швидше людина руйнує, ніж відновлює.

 Я тяжко видохнула, охопив в себе за плечі і опустивши погляд.

 Але потім я помітила серед зброї Древньої Сіалії…крилатих людоподібних істот, чи то такі винищувачі, чи ще що це? Не можу пояснити. Але одну з таких істот я бачила у книзі Марко! Чорний коваль! Вдруге така істота мені наснилася...коли вбивала Марко.

– Віола, люба, скажи що це!– аж підскочила, показавши пальцем на пролетівшу в небі істоту.

– Де? А це… Це вічні воїни чи ігнісшаль по-нашому. Мені ще подобаються дракарі сєда, бо вони на котиків з крилами схожі, але вічні воїни теж мене захоплюють. Вони повністю виправдають свою назву. Ба більше, в однієї сім’ї, Дітей Ночі є один…як би я хотіла такого, кажуть, він варує один цілого війська. Якби я такого мала, то врятувала б маму і сестру! – з журбою в голосі відповіла Віола, понуривши голову, її плечі опустилися.

– Є...а Діти ночі це хто? – почала допитуватися я.

– Як? Ти не знаєш? Вони хазяйнують в тому місті, звідки ти мене врятувала! Люди їх кличуть носферату чи вампіри, – на слові «люди» Віола скривила миле личко, наче пожувала молодого щавлю.

 Стоп, а чого я не знаю, що нашим містом управляють ікласті кровопивці? Як мисливці це допустили, якщо полюють на таких? Треба буде спитати у подруг що до чого.

 О це казочка! Та в ній як виявилося, багато для мене корисної інформації!