Цікаве з книги "Полювання на Місяць"

Вийшов на вулицю, тут було дуже свіжо, після надимленого та задушливого приміщення бара, пішов до стоянки за байком. Та тільки думав, що сяду на байк та спокійненько поїду собі, але не сталось як гадалось.

 Я почув хриплий смішечок та із темряви показалися багато червоних цяток що зникали, то з’являлись.

 Потім щось промайнуло поряд та шменькнулось об невидимий енергетичний бар’эр, що виставляється автоматично, коли я сідаю за байк. От дебіли, треба було робити на мене напад як тільки вийшов з бару, а не коли вже сів на байк і міг гіпотетично звалити.

– Демонові рога, що м’ясо на кістках, так злякалося, що сховалося за захисною бульбашкою?! – буркнули з темряви.

– Та ні, то ви вигризки, не вмієте полювати! – сказав я, тяжко видохнув.

 Бос мабуть, вже далеко з Шарлоттою. То добре, що я втрапив в засідку, а не вони. Бо з Шарлоттою Мину було б тяжко виплутатися з цієї халепи. А я один мені простіше.

– Ти щось зовсім загубися! Не на тій території дівчат відбиваєш! – гаркнули з темряви, де я розгледів силует кремезного хлопця.

– Та я тобі ласку зробив, ти не зрозумів на дівчину кого рота роззявив, він би вашу зграю на порох перетворив та розвіяв за вітром, – сказав я, знизав плечима, а сам хотів вже дати деркача та в останню мить помітив ледь примітний блиск над землею.

 Халепа, ці довбні не такі дурні, поки один зробив пробний випад на мій щит, другий робив пасту для неуважного, натягнув струни і коли б я поїхав, то на швидкості стався відвал макітри в буквальному сенсі. Ні ну гарно, вигадали! Та тільки чого я захоплююсь, я то в меншості. Їх більше, ще й поїхати нікуди не можу.

 Тут дихнув вітерець, по небу поливли хмарки, то виринає повний місяць, то ховається.

– Так-так...ну то я тобі зроблю зустрічну ласку та вб’ю швидко. О, від когось кров’ю потянуло. Ти ще не міг побільше злякатися. Щоб серце в грудях калатало, а то ти занадто спокійний, це не ввічливо. Треба боятися в таких випадках, – пожурив мене власник червоних очей.

 Аж незручно стало, він так старався налякати, а я…

– Йой, пробачте, я просто в перший раз в ролі жертви, от не знаю правил етикету. А коли ви будете кусати, треба кричати так? – валяю дурня, поки вигадую, як викрутитися з даної прикрої ситуації.

 Відчуваю себе котом якого собаки загнали на дерево. Мау.

 Ті вилупки розсміялися.

– А взагалі, я не смачний, от чесно! Одна хімія! А ще кістлявий! – додав я.

– Добре…ми тебе не вб’эмо…а зробимо своєю тваринкою, бо ти доволі кумедний. Будеш нас розважати! – порадували мене ці довбні.

  А тут ще з бару вийшов...Марко та Аліса, точніше цей дурбецал злий пхався, як танк нічого не бачачи перед собою. Тож налетів на струни, але він йшов повільно, порівняно зі швидкістю байка, так що нічого страшного з ним не сталося, тільки став схожий на «лікарську ковбасу» у сітці. Тож треба було швидше думами, як рятувати ще злу лікарську ковбасу на ніжках.

– Якого…ти що тут наробив! – обурився Марко, розумно зробив два кроки назад.

– Це не я! Краще забирайтесь геть! Бо тут небезпечно!–  відповів я.

– Сам зрозумів! – буркнув Марко, став перед Алісою, щоб прикрити її собою та захистити.

 Темний силует з червоними крапками чкурнув в сторону хлопця Аліси та монстра засліпило яскраве світло, а потім на нього обрушився град куль, це працювала турель на машині Марко, що виявилася припаркована неподалік. Червоноокого нападника прибило до протилежної стіни та набило кулями по зав’язку.

 Напарники істоти злісно зашипіли і хотіли напасти на Марко, поки турель була відволічена вбивством їх побратима. Але вони різко стали, помітив червоні крапки, що бігали по їх тушках.

Посилання на книгу: https://booknet.ua/book/polyuvannya-na-msyac-b411827