Тихого вечора, мої хороші!

Запрошую до одразу двох оновлень роману "Принцеса мого коханого шефа". 

Сьогодні не спокійно у розділах. 

✨✨✨

Минуло іще трохи часу, і в кабінет знову входить Орест Сергійович. Він повільною ходою наближається до мене з моїми пристроями в руках. Я ж незворушно, напівлежачи, сиджу у кріслі. Тепер мені до всього байдуже. Чоловік зупиняється біля столу і кладе мій телефон, планшет та годинник на нього.

— Чому ви не працюєте, Аліно Сергіївно? Шеф просив...

Різко зиркаю на чоловіка, а він замовкає. Я ж сідаю рівно і, потягнувшись, забираю свої пристрої. Проігнорувавши запитання чоловіка, цікавлюся у відповідь:

— Перевірили?

— Перевірили, — напружено відповідає він.

Одягнувши годинник на руку, я підіймаюся, посуваю написану заяву на центр столу і, заглянувши у карі очі кремезного чоловіка, невдоволено фиркаю:

— От і чудово, що перевірили. Молодці. Але вже завтра, чи ще може сьогодні, пошукайте собі когось іншого на вакансію помічника. — Беру сумочку, планшет та телефон і, оминувши шокованого начальника безпеки, йду на вихід.

— Аліно Володимирівно, ви куди? — кидає мені у спину він. — Робочий день іще не закінчився...

— Я додому, — навіть не оглядаючись, фиркаю. — Я залишила заяву на столі. Від сьогодні я тут більше не працюю. Бувайте.

Покидаю кабінет, гримнувши дверима. Прямую до ліфта і відчуваю, як на душі стало легше. Тепер розумію, що залишатися працювати у компанії Вернера було помилкою. Але нічого, тепер я пішла з чистим сумлінням. Мені не цікаво, що шукали люди вернера? Чи знайшли те, що шукали, як і не цікаво навіщо.

За продовженням сюди...

Приємних емоцій!